* * *
Попервах мені було важко знову влитися в життя Піладе. Поступово — правда, не у всі вечори, але в джунглях чужих облич я починав розпізнавати знайомі обличчя тих, хто вижив, хоч і затуманені моїми зусиллями встановити їх особу: хто працював у рекламному агентстві, хто – податковим консультантом, хто продавав книги на виплат — але якщо раніше він пропагував книги Че Ґевари, то тепер брошури про лікувальні трави, буддизм та астрологію. У них дещо заплітався язик, на голові з'явилися сиві волосини, і, дивлячись, як вони тримають у руках склянку з віскі, я знову побачив тих самих молодиків, що й десять років тому, коли вони повільно, по краплині, смакували свій напій.
— Чим ти займаєшся, чому більше не показуєшся у нас? — поспитав мене один із них.
— У кого це — у вас?
Він зиркнув на мене так, ніби я пропадав десь років зі сто:
— У міському відділі культури, звичайно.
Я проґавив занадто багато реплік.
* * *
Я вирішив вигадати собі роботу. Я помітив, що знаю чимало речей, не пов'язаних між собою, але я зумів би поєднати їх за кілька годин, відвідавши бібліотеку. Я виїхав за часів, коли належало мати теорію, і страждав від того, що її не мав. Тепер досить було володіти інформацією, всі були до неї ласі, і чим ця інформація менш актуальна, тим краще. Те саме стосувалося й університету, адже я зазирнув і туди, щоб подивитися, чи не міг би я десь там влаштуватися. В аудиторіях панував спокій, студенти снували по коридорах, наче примари, позичаючи один в одного погано складені бібліографії. Я ж умів скласти добру бібліографію.
Одного дня якийсь студент, що готувався до захисту диплому, взявши мене за доцента (тепер викладачі були того самого віку, що й студенти, а може,навпаки) запитав, що ж написав той Лорд Чандос, про якого говорилося в одному курсі про циклічні кризи в економіці. Я відповів, що то був персонаж Гофмансталя, а не економіст.
Того самого вечора я пішов на вечірку до давніх друзів і там упізнав одного типа, який працював у якомусь видавництві. Він пішов туди працювати після того, як видавництво перестало публікувати романи французьких колабораціоністів, перекинувшись на албанські політичні тексти. Я дізнався, що вони ще публікували політичні видання, але лише ті, які узгоджувалися з лінією уряду. Однак вони не нехтували й деякі добрі книги з філософії. Класичні, уточнив він.
— До речі, — сказав він, — ти як філософ...
— Дякую, на жаль, це не так.
— Облиш, свого часу ти був одним з тих, хто знав усе. Сьогодні я переглядав переклад одного твору про кризу марксизму і знайшов там цитату з якогось Ансельма Кентерберійського. Хто це такий? Я не знайшов його навіть у "Словнику авторів".
Я відповів, що це Ансельм д'Аоста, якого англійцям забаглося назвати саме так, адже вони завжди прагнули бути не такими, як усі.
Мене осяяло: ось моє ремесло. Я вирішив заснувати агенцію культурної інформації.
Це щось на зразок приватного детектива в галузі знань. Замість того щоб тинятися по нічних барах та шинках, я мав би ходити по книгарнях, бібліотеках, університетських кулуарах. А потім сидіти у своєму офісі, поклавши ноги на стіл і тримаючи в руках паперову склянку з віскі, принесену в кульку з бару на розі. Хтось телефонує тобі й каже: "Я перекладаю одну книгу і наштовхуюся на якогось — чи якихось — мотокалемінів. Ніяк не дошукаюся, що воно таке".
Ти теж цього не знаєш, але дарма, просиш три дні часу. Йдеш покопирсатися в каталозі бібліотеки, пригощаєш сигаретою типа з бібліографічного відділу і так натрапляєш на слід. Увечері ти запрошуєш до бару асистента кафедри ісламістики, ставиш йому пиво, одне, друге, у того слабне контроль і він задурно дає тобі бажану інформацію. Тоді ти телефонуєш до клієнта: "Отож мотокалеміни — це радикальні мусульманські богослови часів Авіценни, вони твердили, що світ є, так би мовити, пиловою хмарою випадків і згущується у форми лише завдяки миттєвій і тимчасовій дії божественної волі. Досить, щоб Бог на мить заґавився — і Всесвіт розвалиться. Чиста анархія атомів без смислу. Досить? Я працював над цим три дні, подумайте самі, скільки мені належить".
Мені пощастило знайти дві кімнати з кухонькою у старому будинку на периферії; колись, мабуть, то була фабрика, одне крило якої призначалося для контори. Усі помешкання, які там влаштували, виходили в один довгий коридор: моя квартира була між агенцією з нерухомості та робітнею набивача опудал тварин (А. Салон — набивка опудал, проголошувала вивіска). Мені здавалося, що я в американському хмарочосі тридцятих років, мені бракувало тільки скляних дверей, щоб почувати себе Марловом. У другій кімнаті я поставив диван-ліжко, а при вході влаштував офіс. У двох рядах стелажів я розклав атласи, енциклопедії, каталоги, які потроху скуповував. Спочатку мені довелося піти на компроміс зі своїм сумлінням і писати також дипломні роботи безпорадним студентам. Справа неважка, досить було переписати дипломні роботи десятилітньої давності. Крім того, приятелі-видавці надсилали мені для читання рукописи та іноземні книги — звичайно, найменш цікаві й за скромну плату.
Але я нагромаджував досвід та інформацію, не викидаючи нічого. Я все заносив у каталог. Мені тоді не спадало на думку заносити інформацію в комп'ютер (якраз тоді вони почали надходити у продаж, Бельбо був, мабуть, піонером), я й далі працював кустарними методами, але створив собі щось на зразок пам'яті, складеної з карток із м'якого картону, які мали перехресні шифри. Кант... туманність... Лаплас, Кант... Кенігсберг... сім мостів Кенігсберга... теореми топології... Щось на кшталт тої гри, коли за асоціаціями ідей п'ятьма кроками треба перейти від сосиски до Платона. Ану погляньмо: сосиска — свинина — щетина — пензель — маньєризм — Ідея — Платон. Як дурному з гори збігти. Найнедолугіший рукопис давав принаймні двадцять карток у моєму ланцюгу святого Антонія. У мене було залізне правило, і гадаю, що його дотримувались також таємні служби: кожна інформація не ліпша і не гірша за іншу, моя сила — у занесенні в каталог їх усіх, а відтак — у шуканні зв'язків. Зв'язки є завжди, досить лишень захотіти їх знайти.