— А розенкройцери наче води до рота набрали.
— Як риба.
— Відкрий рота. Тобі потрібно мамаї.
— Смакота. А тут починається Тридцятилітня війна, і Йоганн Валентин Андреа пише "Вавилонську вежу", обіцяючи, що не пізніше як за рік Антихриста буде переможено, а тим часом якийсь Іренеус Агностус пише "Тіntinnabulum sophorum" ...
— Як чудово, tintinnabulum!
— ...де й не второпаєш, про що він, у дідька, говорить, але безсумнівне є те, що Кампанелла, чи хто там під його ім'ям, твердить в "Іспанській монархії", ніби вся та афера з розенкройцерами — не що інше, як розвага зіпсованих умів... На цьому кінець, між 1621 та 1623 роком усе затихає.
— Просто так?
— Просто так. їм набридло. Як бітлзи. Але припиняється лише в Німеччині. Це щось подібне до отруйної хмари. Вона пересувається до Франції. Одного чудового ранку 1623 року на стінах Парижа з'являються маніфести розенкройцерів, у яких добрим громадянам оголошується, що представники головної колегії братства перебралися сюди і готові розпочати запис нових членів. А згідно з іншою версією, у маніфестах чорним по білому написано, що йдеться про тридцять шість невидимих, розсипаних по світові групами по шість чоловік, і що вони спроможні зробити своїх адептів невидимими... Хай йому трясця, знову ці тридцять шість...
— Які?
— Про них говорилось у тому документі, написаному тамплієрами.
— Люди, позбавлені фантазії. А що далі?
— А далі з цього народжується колективне божевілля — одні їх захищають і хочуть з ними зустрітися, інші ж оскаржують у диявольщині, алхімії та єресі, твердячи, що за допомогою Астарти вони стають багатими, могутніми і здатними перелітати з одного місця до іншого, словом, скандал дня.
— Хитрі ці розенкройцери. Хочеш увійти в моду — вигадай щось у Парижі.
— Очевидно, ти маєш рацію. Тепер послухай, що діється далі, Боже мій, що за часи. Картезій — авжеж, саме він — у попередні роки бував у Німеччині й шукав їх, але його біограф каже, що не знайшов, адже, як ми знаємо, вони маскувалися. Повернувшись до Парижа після появи маніфестів, він дізнається, що всі його вважають розенкройцером. У такій атмосфері то була не найкраща репутація, вона також дратувала його друга Мерсенна, який уже гримів прокльонами на адресу розенкройцерів, називаючи їх жалюгідними підбурювачами, магами, кабалістами, які намагаються сіяти аморальні вчення. Що ж тоді робить Картезій? Він показується на людях, де тільки може. А оскільки його бачать — що є незаперечним фактом — це ознака того, що він не невидимий, отже — не розенкройцер.
— Гарний метод.
— Звичайно, заперечення нічого не давали. При такому становищі, якщо хтось підходив до тебе і говорив: доброго вечора, я — розенкройцер, то був певний знак, що він ним не є. Розенкройцер, який поважає себе, такого не каже. Навпаки, він голосно це заперечує.
— Але не можна сказати, що людина, яка твердить, що вона не розенкройцер, саме ним і є, адже лише той факт, що я кажу, що я не розенкройцер, не робить мене ним.
— Однак заперечення — вже є підозрілий знак.
— Аж ніяк. Бо що ж робить розенкройцер, коли втямить, що люди не вірять тим, хто каже, що вони розенкройцери, а тих, хто це заперечує, підозрюють? Починає говорити, що він розенкройцер, аби його ним не вважали.
— Хай йому біс. Виходить, тепер кожен, хто твердить, що він розенкройцер, — бреше, але насправді він ним є?! Е, ні, ні, Ампаро, остерігаймось потрапити в їхню пастку. Адже у них повсюди шпигуни, навіть під цим ліжком, а тому вони вже знають, що ми знаємо. Значить, тепер вони говоритимуть, що вони не розенкройцери.
— Любий, мені стає страшно.
— Не хвилюйся, пташко, я з тобою, а я, дурний, коли вони казатимуть, що вони — не розенкройцери, вважатиму, що вони саме ними й є, і таким чином відразу їх викрию. А викритий розенкройцер стає нешкідливим, і його можна просто вигнати через вікно газетою.
— А Альє? Він намагається переконати нас, ніби він — граф Сен-Жермен. Безперечно, аби ми вважали, що він ним не є. Отже, він розенкройцер. Чи не так?
— Послухай, Ампаро, ходім-но спати.
— Е, ні, тепер я хочу дослухати до кінця.
— А в кінці — загальний рейвах. Навколо самі розенкройцери. 1627 року з'являється "Нова Атлантида" Бекона, і читачі вважають, що він розповідає про країну розенкройцерів, хоч сам він ніколи її так не називає. Бідолаха Йоганн Валентин Андреа помирає, до самої смерті присягаючись, що це не він, а якщо й він, то це було просто для сміху, але справі вже не зарадиш. Скориставшися з переваги свого неіснування, розенкройцери стають всюдисущі.
— Як Бог?
— До речі, якщо подумати... Матвій, Лука, Марко та Іван — це зграя веселунів, що збираються в якомусь місці і вирішують влаштувати змагання. Вони вигадують певного персонажа, затверджують кілька основних фактів — і будь ласка, кожен вільний у своїй фантазії, а потім буде видно, хто з них кращий. А згодом ці чотири оповіді опиняються в руках друзів, які висловлюють свої судження, — Матвій змальовує події досить реалістично, але надто вже наполягає на тій історії з месією, у Марка оповідь непогана, але Трохи безладна, у Луки, слід визнати, досить вишуканий стиль, а Іван трохи перебільшує з філософією... але загалом книги припали до вподоби, мандрують із рук до рук, і коли четверо друзів похопились, що діється, було вже запізно — Павло вже зустрів Ісуса дорогою до Дамаска, Пліній за наказом стурбованого імператора розпочинає розслідування, цілий легіон апокрифічних письменників удає, що все це їм уже давно відомо... ти, апокрифічний Читачу, до мене подібний, мій брате... У Петра паморочиться в голові, він починає сприймати все серйозно, а Іван погрожує розповісти правду, Петро і Павло кажуть його піймати і заковують у ланцюги на острові Патмос, і в бідолахи починаються галюцинації, на спинці ліжка йому ввижається сарана, хай замовкнуть ці сурми, звідки вся ця кров... Дехто починає говорити, що він п'є, а може, це атеросклероз... А якщо й справді було так?
— Саме так і було. Ти б читав Фейєрбаха замість цих опусів.
— Ампаро, вже світає.
— Ми божевільні.
— Вранішня зоря розенкройцерськими перстами ніжно пестить хвилі...