Зі мною сталося те саме, що й з мудрагелем-етнологом, який цілими роками вивчав канібалізм і, кидаючи виклик обмеженості білих, розповідав усім, що людське м'ясо має дуже делікатний смак. Цілком безвідповідальна поведінка, адже він знає, що йому ніколи не доведеться його скуштувати. Аж поки хтось, прагнучи з'ясувати правду, не захоче спробувати на ньому. І коли його, шматок за шматком, пожиратимуть, він уже більше не знатиме, хто має рацію, і йому не залишиться нічого іншого, як сподіватися, що ритуал пройде як належить, аби хоч якось виправдати свою смерть. Так того вечора я мусив вірити, що План існує, інакше мав би визнати, що протягом останніх двох років я сам був усемогутнім архітектором жахливої мари. Краще дійсність, ніж мара, адже коли щось існує насправді, воно існує, та й годі, ти ж до цього непричетний.
24
Врятуйте тендітну Ейшу від запаморочень Наґашу, врятуйте жалібну Геву від міражів чуттів, і хай бережуть мене Херувими.
Josephin Peladan, Comment on devient Fee,
Paris, Chamuel, 1893, p. XIII
Поки я заглиблювався у джунглі подібностей, надійшов лист від Бельбо.
"Любий Казобоне,
Я й не знав, аж до позавчора, що ви у Бразилії, я зовсім утратив ваш слід, навіть не знав, що ви одержали диплом (вітаю!), але у Піладе я знайшов людину, яка дала мені ваші координати. Мені здається доречним ввести вас у курс деяких нових подій, що стосуються злощасної справи полковника Арденті. Вже, здається, минуло понад два роки, і ви ще раз повинні пробачити мені, що я того ранку несамохіть вплутав вас у цю халепу.
Я майже забув про цю паскудну історію, але два тижні тому поїхав на прогулянку до Монтефельтро й опинився у замку Сан-Лео. Здається, у XVIII столітті це була папська домінія, і папа тримав там в ув'язненні Каліостро, якого помістили у камері без дверей (заходили, вперше і востаннє, через люк у стелі) і з віконцем, через яке засуджений міг бачити лише дві сільські церкви. На лежаку, де спав і помер Каліостро, я побачив букет троянд, і мені пояснили, що й досі є чимало шанувальників, які здійснюють прощу до місця його мучеництва. Я дізнався, що до найпостійніших прочан належать члени "Пікагріксу", міланського гуртка містеріософічних студій, який видає часопис — яка фантазія! — під назвою "Пікатрікс".
Вам відомо, що мене цікавлять такі чудернацтва, і в Мілані я дістав одне число "Пікатріксу", з якого довідався, що через кілька днів має відбутися врочисте викликання духа Каліостро. І я подався туди.
Стіни були задраповані штандартами, вкритими кабалістичними знаками, безліччю сичів та сов, скарабеїв та ібісів, східних божеств неясного походження. У глибині стояв поміст, на авансцені, на підставках з неотесаних полін, палали смолоскипи, позаду був вівтар із трикутною картиною в ніші і двома статуетками Ізіди та Осіріса. Крім того, там був цілий амфітеатр з фігурок Анубіса, портрет Каліостро (чий же ще, чи не так?), позолочена мумія формату Хеопса, два п'ятираменні канделябри, гонг, підтримуваний двома повзучими зміями, пюпітр на подіумі, застеленому перкалем з ієрогліфічним візерунком, дві корони, два триноги, невеликий портативний саркофаг, трон, фотель під XVII століття, чотири розпаровані стільці, що пасували б для бенкету у шерифа Нотінгема, свічки, свічечки, свічища, і все палало напрочуд духовним вогнем.
Словом, увійшло семеро прислужників у червоних сутанах й зі смолоскипами, відтак священнослужитель, який, здається, є директором "Пікатріксу" — а звати його Брамбілла, хай простять йому боги — у ризах рожевого та оливкового кольору, тоді увійшла його підопічна, себто медіум, а за нею шість його поплічників, зодягнених у біле, всі схожі на Нінетто Даволі, але з головними пов'язками, як у богів, якщо згадати слова наших поетів.
Брамбілла поклав собі на голову тіару з півмісяцем, схопив ритуальний меч, накреслив на помості магічні фігури і взявся викликати якихось ангельських духів із закінченням на "ель"; у цю мить мені невиразно згадалася ота псевдосемітська чортівня у посланні Інгольфа, але то була лише мить, бо мою увагу відразу привернуло щось незвичайне. Мікрофони на помості були під'єднані до блока настройки, — він мав збирати хвилі, що блукали у просторі, — але оператор у пов'язці допустився, мабуть, якоїсь помилки, бо спершу почулася музика диско, а відтак в ефір вийшло Московське радіо. Брамбілла відчинив саркофаг, вийняв з нього чаклунську книгу, шаблю та кадильницю і вигукнув: "О Господи, нехай прийде царство Твоє", чим, очевидно, чогось домігся, бо Московське радіо замовкло, але в наймагічніший момент знову вийшло в ефір співом хмільних козаків, під який вони танцюють, торкаючись задами землі. Брамбілла почав викликати Clavicula Salomonis, спалив на тринозі якийсь пергамент, ризикуючи спалити себе, викликав кілька божеств із храму Карнак, настирливо просячи, щоб його помістили на кубічний камінь Есода, і настійно почав закликати якогось Побратима 39, який, либонь, був аж надто знайомою присутнім особою, бо залом пройшла дрож. Одна з глядачок впала у транс, закотивши очі так, що видно було лише білки, люди почали кричати: "Лікаря, лікаря", — і в цю мить Брамбілла взявся закликати Силу П'ятикутного Талісмана, а його підопічна, яка тим часом сіла у фотель під XVII століття, почала труситись і стогнати. Брамбілла, нахилившись над нею, став тривожно розпитувати її, себто Побратима 39, що, як я відчув, був не ким , іншим, як Каліостро власною персоною.
І ось тут починають діятися дивні речі, бо дівчині справді важко, вона по-справжньому страждає, пітніє, тремтить, реве, починає вимовляти уривки фраз, говорить про якийсь храм, якісь двері, які слід відчинити, править, що утворюється сильний вихор, що треба піднятися до Великої Піраміди, Брамбілла метушиться по сцені, вдаряючи в гонг і голосно закликаючи Ізіду, я насолоджуюсь виставою — і тут чую, що дівчина, між зітханнями та стогоном, починає говорити про шість печатей, про сто двадцять років очікування та тридцять шість невидимих. Сумнівів більше нема, вона говорить про послання з Провена. Я сподіваюсь почути більше, але виснажена дівчина впадає у прострацію, Брамбілла гладить її по чолі, благословляє кадильницею присутніх і оголошує, що обряд закінчився.