— Отже? — запитав Бельбо.
— Отже, це та сама руна, яка ідеальною лінією з'єднує деякі основні центри езотеризму тамплієрів — Ам'єн, Труа, царство святого Бернарда з узліссями Східного лісу, Реймсом, Шартром, Ренн-ле-Шато та Мон-СенМішель, місцем стародавнього культу друїдів. І цей самий малюнок нагадує сузір'я Діви!
— Я захоплююсь астрономією, — несміливо озвався Діоталлеві, — і, наскільки я пам'ятаю, Діва має інший малюнок і налічує, якщо не помиляюсь, одинадцять зірок...
Полковник поблажливо посміхнувся:
— Шановні панове, либонь, краще від мене знають, що все залежить від того, як вести лінію, адже за бажанням можна одержати Віз або Ведмедицю, і як важко вирішити, чи дана зірка міститься в сузір'ї, чи поза ним. Погляньте уважно на Діву, взявши Колос як нижню точку, яка тут відповідає провансальському узбережжю, і візьміть до уваги лише п'ять зірок, тоді подібність між рисунками буде разючою.
— Досить вирішити, які зірки відкинути, — сказав Бельбо.
— Абсолютно вірно, — підтвердив полковник.
— Послухайте, — сказав Бельбо, — хіба можна виключити можливість, що зустрічі відбувалися регулярно, і лицарі вже взялися до діла, хоч ми про це нічого не знаємо?
— Я не бачу симптомів цього — дозвольте мені додати — на жаль. План урвався, і, можливо, тих, хто мав довести його до завершення, вже нема, групи тридцяти шести розпалися внаслідок якогось світового катаклізму. Але група сміливців, маючи належну інформацію, могла б зв'язати нитки цього плетива. Оте "щось" і досі там. І я шукаю тих людей. Тож я хочу опублікувати цю книгу, щоб викликати якийсь відгук. І водночас я намагаюся сконтактувати з людьми, які можуть допомогти мені знайти правильний шлях у меандрах традиційних учень. Сьогодні я зустрівся з найбільшим знавцем у цих справах. Але, на жаль, навіть бувши світилом, він нічого не зміг мені сказати, хоч дуже зацікавився моєю історією і обіцяв написати передмову...
— Але даруйте, — запитав Бельбо, — хіба не було необачністю довірити вашу таємницю тому добродієві? Це ж ви нам розповідали про помилку, якої допустився Інґольф...
— Послухайте, — відповів полковник, — Інґольф не вжив ніяких пересторог. Я ж звернувся до вченого поза всякими підозрами. До людини, яка не робить нерозважливих припущень. Приміром, сьогодні він попрохав мене зачекати ще трохи з поданням моєї роботи до видавництва, аж поки будуть з'ясовані всі суперечливі питання... Я не хотів утратити його прихильності і не сказав, що йду сюди, але мене можна зрозуміти, адже на цій стадії моїх трудів не дивно, що я нетерпеливлюся. Той добродій... Хай йому грець, навіщо ці недомовки, я б не хотів, аби ви думали, ніби я вихваляюсь. Це Ракоскі...
Він замовк, очікуючи нашої реакції.
— Хто? — розчарував його Бельбо.
— Таж великий Ракоскі! Авторитет у царині дослідження традицій, колишній головний редактор "Cahiers du Mystere"!
— Он воно що, — сказав Бельбо, — авжеж, авжеж, звичайно ж, Ракоскі...
Хоч я залишаю за собою право остаточно подати свій рукопис до друку,
лише одержавши поради цього добродія, я все ж хотів би трохи пришвидшити події, і якщо тим часом мені вдасться дійти згоди з вашим видавництвом... Повторюю, я хотів би якомога швидше викликати якусь реакцію, зібрати інформацію... По світі ходить хтось, хто знає, але мовчить... Панове, Гітлер, хоч і усвідомлював, що війну програно, саме близько сорок четвертого року починає говорити про таємну зброю, яка дозволить йому обернути ситуацію на свою користь. Кажуть, відбув божевільним. А якщо він не був божевільним? Ви мене розумієте? — Його чоло вкривав піт, вуса стирчали, як у кота. — Словом, — сказав він, — я кидаю принаду. Поглянемо, чи хтось з'явиться.
* * *
На підставі того, що я знав і думав тоді про Бельбо, того дня я сподівався, що він позбудеться полковника якоюсь ввічливою фразою. Натомість він сказав:
— Послухайте, полковнику, це надзвичайно цікава річ, незалежно від того, чи ви домовитесь із нами, чи з кимось іншим. Ви можете залишитись іще хвилин на десять, чи не так, полковнику? — Тоді він обернувся до мене: — Уже пізно, Казобоне, я й так занадто вас затримав. Побачимося завтра, гаразд?
То було прощання. Діоталлеві взяв мене під руку і сказав, що теж іде геть. Ми попрощалися. Полковник тепло потис руку Діоталлеві, а мені кивнув головою, холодно посміхаючись.
Поки ми спускалися сходами, Діоталлеві сказав мені:
— Ви, либонь, запитуєте себе, чому Бельбо попрохав вас вийти. Не вважайте це нечемністю. Бельбо повинен зробити полковникові дуже конфіденційну пропозицію. Конфіденційність — наказ пана Ґарамонда. Я теж іду геть, щоб не заважати.
Як я зрозумів згодом, Бельбо намагався кинути полковника в пащу видавництва Мануціо.
Я затягнув Діоталлеві до Піладе, де я випив кампарі, а він — ревеневого напою. Він здався Діоталлеві, за його словами, напоєм чернечим, архаїчним, майже темплієрським.
Я запитав його, що він думає про полковника.
— До видавництва, — відповів він, — спливається вся глупота світу. Але оскільки посеред світової глупоти ще яскравіше сяє мудрість Усевишнього, мудра людина спостерігає дурня зі смиренням. — І він вибачився, йому треба було іти. — Цього вечора у мене бенкет, — сказав він.
— Якась вечірка? — запитав я.
Його, здавалося, спантеличила моя пустопорожність.
— Зогар, — уточнив він, — Lekh Lekha. Ще зовсім непорозумілі сторінки.
21
Ґрааль, — це тягар такий великий, що істоті, яка перебуває в полоні гріха, не дано зрушити його з місця.
Wolfram von Eschenbach, Parzjval, IX, 477
Полковник мені не сподобався, але викликав у мене цікавість. Можна довго, захоплено спостерігати навіть за зеленою ящіркою. Так я смакував перші краплі отрути, яка призвела нас усіх до згуби.
Назавтра по обіді я знову зайшов до Бельбо, і ми трохи побалакали про нашого відвідувача. Бельбо сказав, що той здався йому міфоманом:
— Ви бачили, як він цитував того Ракоскі чи Ростроповича, ніби це Кант?
— Та, зрештою, все це старі історії, — зауважив я. — Інґольф був божевільцем, бо в них вірив, а полковник — божевілець, бо вірить Інгольфові.
— Можливо, він вірив у це вчора, а сьогодні вірить у щось інше. Скажу вам, учора, перед тим як попрощатися з ним, я призначив йому на сьогодні зустріч з... з іншим видавцем, це видавництво невибагливе, готове публікувати книжки авторовим коштом. Він, здається, зрадів. І все ж недавно я дізнався, що на зустріч він не прийшов. І уявіть собі, він залишив мені тут фотокопію послання, погляньте. Сіє на кожному кроці таємниці тамплієрів, ніби якийсь непотріб. Так уже влаштовані люди такого штибу.