Вона вилила на мене потік слів мовою, що її, як мені здалося, я вже десь чув, нарешті до мене дійшло, що це італійська, майже повністю позбавлена голосних. Я спитав у неї про Бельбо. Попрохавши зачекати кілька секунд, вона провела мене коридором до кабінету в глибині офісу.
Бельбо зустрів мене дуже люб'язно:
— Отже, ви людина серйозна. Заходьте.
Він посадив мене перед своїм старим, як і решта облаштунку, письмовим столом, перевантаженим рукописами, які заповнювали також стелажі вздовж стін.
— Сподіваюсь, Ґудрун вас не злякала, — звернувся він до мене.
— Ґудрун? Оця... пані?
— Панна. Насправді її звати зовсім не Ґудрун. Ми звемо її так через її нібелунґівський вигляд і дещо тевтонську манеру розмовляти. Вона хоче висловити все одразу, тож ощадить на голосних. Але в неї є почуття justitia aequatrix: коли вона друкує на машинці, вона ощадить на приголосних.
— А чим вона тут займається?
— Усім, на жаль. Бачте, у кожному видавництві завжди є особа, без якої годі обійтися, бо лише вона може знайти потрібні речі у тому безладі, який
сама створює. Але принаймні коли десь загубиться рукопис, відомо, чия це провина.
— Вона ще й губить рукописи?
— Не більше від інших. У всіх видавництвах усі гублять рукописи. Гадаю, це основне заняття їхніх працівників. Але треба ж мати козла відпущення, чи не так? Я докоряю їй лише тоді, коли вона не губить тих рукописів, які я б хотів загубити. Колоди на шляху того, що добрий старий Бекон називав The advancement of learning.
— А де вони губляться?
Він розвів руками:
— Пробачте, а ви усвідомлюєте, наскільки дурне ваше запитання? Коли б ми знали де, то вони б не губилися.
— Логічно, — мовив я. — Але послухайте. Я знаю книги видавництва "Ґарамонд", вони виглядають виданнями дуже старанними, досить багатий у вас і каталог. Ви все це робите тут? Скільки вас?
— Напроти міститься кімната техніків, тут збоку сидить мій колега Діоталлеві. Але він займається довідковими, масштабними виданнями, які вимагають чимало часу для підготовки і продажу, адже розходяться вони повільно. Я ж готую університетські видання. Але ви не повинні вважати це надто великою працею. Звичайно, деякі книги мене захоплюють, рукописи я повинен читати, але загалом тут нема жодних труднощів ані з фінансового, ані з наукового боку. Публікації того чи того інституту або ж тези доповідей конференцій, підготовані й фінансовані університетськими установами. Якщо автор початківець, передмову пише його керівник і бере на себе всю відповідальність. Автор виправляє принаймні дві верстки, перевіряє цитати та примітки і не дістає жодного процента. Тоді книга затверджується як підручник, і якщо вдається продати тисячу або дві примірників, за кілька років усі витрати покриті... Жодного сюрпризу, кожна книга в активі.
— Тоді чим ви займаєтесь?
— Багато чим. Передовсім серед рукописів треба вибирати. Крім того, деякі книги ми видаємо своїм коштом, майже завжди це переклади престижних авторів, щоб тримати на рівні наш каталог. І нарешті бувають рукописи, що надходять просто так, принесені приватною особою. Рідко коли це щось варте уваги, але завжди треба поглянути, а може...
— Ви розважаєтесь цією роботою?
— Розважаюсь? Це єдине, що я вмію робити добре.
Нас перебив добродій років сорока, зодягнений у піджак, завеликий на нього не менш як на декілька розмірів, з рідким білявим чубом, що спадав йому на густі, такі самі жовті брови. Він говорив м'яко, наче повчаючи дитину.
— Я вже зовсім стомився від цього "Порадника платника податків". Мені слід було б переписати його від початку до кінця, але не хочеться. Я вам перешкоджаю?
— Це Діоталлеві, — сказав Бельбо й відрекомендував нас одного одному.
— A-а, ви прийшли подивитись на тамплієрів? Бідолашний. Послухай, ось що мені спало на думку: Циганське містобудування.
— Непогано, — сказав Бельбо захоплено. — А я думав про Кінний спорт у ацтеків.
— Перший клас. Але куди ти це помістиш, у Супорізання чи до Неможливих речей?
— Треба добряче помізкувати, — мовив Бельбо. Він пошукав у шухляді і вийняв з неї якісь картки. — Супорізання... — Він поглянув на мене, помітивши моє зацікавлення. — Супорізання, як усім відомо, це мистецтво різати суп. Ба ні, — звернувся він до Діоталлеві. — Супорізання — це галузь науки, це науковий предмет, як і Механічне тіткопривітання чи Пілокатабазис, всі вони належать до галузі Волосорозчетверизації.
— А що таке ця Волосороз... — ризикнув я.
— Це мистецтво розділяти одну волосину на чотири. Ця галузь містить науки, що займаються непотрібними техніками, приміром, Механічне тіткопривітання навчає конструювати машини для привітання тіток. Ми не певні, чи залишати у цьому розділі Пілокатабазис, який є мистецтвом уникати неприємностей на волосину, адже це не виглядає зовсім непотрібним. Хіба ні?
— Чекайте. Поясніть мені, про що тут взагалі йдеться... — спробував я з'ясувати становище.
— Справа в тому, що ми з Діоталлеві готуємо реформу сфери знання. Запровадження Факультету порівняльної неважливості, де вивчатимуться непотрібні або неможливі науки. Цей факультет повинен випускати вчених, які працюватимуть над збільшенням до безмежжя кількості неможливих наук.
— А скільки там галузей?
— Поки що чотири, але вони вже можуть умістити всі науки. Галузь Волосорозчетверизації має підготовчий характер, вона повинна виробити відчуття неважливості. Важливою галуззю є галузь Неможливих речей. Приміром, Циганське містобудування чи Кінний спорт у ацтеків... Суттю цих дисциплін є розуміння глибинних причин їхньої неважливості, а у галузі Неможливих речей — також їхньої неможливості. Тому сюди належать Морфологія Морзе, Історія сільського господарства в Антарктиці, історія малярства на острові Пасхи, Сучасна шумерська література, Впровадження екзаменування у систему Монтессорі, Ассиро-вавилонська філателія, Технологія кола у доколумбових імперіях, Інтерпретація образів Брайля, Фонетика німого кіно...
— А що ви скажете про Психологію натовпу в Сахарі?
— Незле, — мовив Бельбо.
— Незле, — сказав Діоталлеві переконано. — Ви повинні брати в цьому участь. У цього юнака є здібності, правда, Якопо?