Тому Якопо застиг нерухомо, не чуючи навіть падіння гільз, які котилися йому до ніг, не опускаючи сурми, а далі тримаючи її коло вуст. Стискаючи пальцями клавіші, він завмер у стійці "струнко", з інструментом, спрямованим по діагоналі у височінь. Він і досі сурмив.
Його довжелезна фінальна нота не уривалася: нечутна для присутніх, вона виходила з розтруба сурми, мов легкий подув, подмух повітря, яке він не переставав удмухувати в мундштук, тримаючи язик і губи ледь-ледь розтуленими, не притискаючи їх до міді. Інструмент, не спираючись на лице, утримувався лише напругою ліктів та плечей.
Якопо все сурмив і сурмив цю уявну ноту, відчуваючи, ніби в цю мить він розмотує линву, яка стримувала сонце. Небесне світило застигло у своєму бігові, знерухоміло у полудні, який міг тривати цілу вічність. І все залежало від Якопо: досить йому було урвати цей контакт* відпустити линву — і сонце відстрибне геть, неначе м'ячик, а з ним і день, і всі клопоти цього дня, ця дія без фаз, ця послідовність без минулого і прийдешнього, яка нерухомо розгортається лише тому, що так хотів і міг зробити він.
Якби він перестав дути в сурму, щоб узяти нову ноту, почулося б щось набагато гуркотливіше, ніж автоматні черги, що оглушували його, і годинники знову почали б своє квапливе пульсування.
Усією своєю душею Якопо бажав, щоб командир поруч із ним не звелів грати "спочинок" — я б міг не послухатись, говорив він собі, і так би залишилось назавжди, треба витримати подих скільки можливо.
Гадаю, він увійшов у той стан запаморочення і приголомшення, який охоплює норця, що намагається не випливати на поверхню і хоче продовжити дію інерції, яка тягне його униз. Мені важко висловити тодішні почуття Якопо. Фрази у зошиті, які я зараз читав, безладно розривались, уривалися трьома крапками, недомовками. Але було ясно, що в ту мить — ні, він не писав про це, але це було ясно й так, — у ту мить, він оволодівав Чечилією.
* * *
Справа в тому, що тоді Якопо Бельбо не міг цього зрозуміти і не розумів й тоді, коли безтямно писав про себе самого, — що він раз і назавжди відсвяткував свої хімічні зашлюбини, заручини з Чечилією, Лоренцою, Софією, землею та небом. Можливо, єдиний зі смертних, він нарешті довів до завершення Велике Діло.
Ніхто ще не сказав йому, що Ґрааль — це чаша, але водночас і спис, що його сурма, яка підноситься кубком, є водночас зброєю, знаряддям ніжного панування, яке лине до неба і єднає землю з Містичним Полюсом. З єдиною Нерухомою Точкою, яку будь-коли мав Усесвіт, — і яку він лише на ту мить викликав до життя своїм подмухом.
Діоталлеві ще не сказав йому, що можна опинитися в Єсоді, ефірі Основи, знакові найвищого лука, що натягується, аби посилати стріли до Малхут, яка є його метою. Єсод — це крапля, яка стікає зі стріли, щоб породити дерево і плід, це душа світу, адже вона є моментом, коли чоловіча міць в акті породження пов'язує між собою всі стани буття.
Уміти прясти цей Cingulum Veneris означає виправити помилку Деміурга.
* * *
Як можна прожити життя, шукаючи Нагоди і не помічаючи, що вирішальний момент, той, що виправдовує народження і смерть, уже минув? Він не повернеться, але він таки був, незворотний, повний, палкий, щедрий, як і кожне одкровення.
Того дня Якопо Бельбо зазирнув в очі Істині. Єдиній, що була йому дана. Адже істина — в чому він поступово переконувався — надзвичайно стисла (все інше — тільки коментар). Тому він намагався приборкати нетерплячість часу.
Звичайно, тоді він цього не розумів. Ані тоді, коли писав про це, ані тоді, коли вирішив більш ніколи про це не писати.
Це зрозумів я, сьогодні увечері: автор мусить померти, аби читач помітив його істину.
Одержимість Маятником, яка супроводжувала Якопо Бельбо все його доросле життя, була — наче загублені адреси з його сну — образом тієї миті, зафіксованої, а потім забутої, впродовж якої він справді торкнувся склепіння світу. І ця мить, упродовж якої він примусив завмерти час і простір, випускаючи свою стрілу Зенона, не була знаком, симптомом, натяком, образом, відбитком, загадкою: вона була тим, чим була, і не означала нічого іншого. Ця мить не відсилала ні до чого, вона вирівнювала рахунок.
Якопо Бельбо не зрозумів, що він пережив свою хвилину, якої йому мало вистачити на все життя. Він не розпізнав її, він прожив решту своїх днів у пошуках чогось іншого, аж до самої загибелі. А може, він про це підозрював, інакше не повертався б так часто до спогаду про сурму. Але він згадував її як щось таке, що утратив, а не як таке, чим володів.
Я думаю, сподіваюся, молюся, що в ту мить, коли Якопо Бельбо помирав, коливаючись із Маятником, він зрозумів це й умиротворився.
* * *
Нарешті пролунала команда "спочинок". Якопо все одно скорився б, адже йому вже бракувало віддиху. Він урвав контакт, відтак просурмив одну-однісіньку високу ноту, що поволі згасала, просурмив ніжно, аби приготувати світ до меланхолії, яка його очікувала.
Командир сказав:
— Молодець, хлопче. Можеш іти. Чудова сурма.
Настоятель поквапливо відійшов, партизани вирушили до задніх воріт, де їх очікували автомашини, гробарі, засипавши ями, подалися геть. Якопо вийшов останнім. Він ніяк не міг залишити це місце свого щастя.
* * *
На майдані фургона з оркестром не було.
Якопо запитав себе, як це так, невже дон Тіко міг покинути його напризволяще. З часової відстані найімовірнішою відповіддю видавалося те, що сталось якесь непорозуміння, хтось, мабуть, сказав донові Тіко, що хлопця привезуть у долину самі партизани. Але в ту мить Якопо подумав — і не без підстав — що між сигналами "струнко" і "спочинок" проминуло чимало століть, хлопці очікували аж до сивини, аж до смерті, і їхній попіл розвіявся, утворивши легеньку мряку, яка тепер синюватою пеленою вкривала широчінь пагорбів перед його очима.
Якопо залишився сам. У нього за спиною був уже порожній цвинтар, у його руках була сурма, перед ним простяглися пагорби, які дедалі синястіше розпливалися в далечінь у густу безконечність, а над його головою висіло випущене на волю мстиве сонце.
Він вирішив заплакати.
* * *
Але тут з'явився похоронний повіз — зі своїм прибраним, наче імператорський генерал, кремово-чорно-сріблястим автомедонтом, із задрапованими, наче труни, кіньми, чия збруя скидалася на варварські машкари, що залишали відкритими самі очі, з покрученими колонами, які підтримували біло-золотистий ассиро-греко-єгипетський тимпан. Чоловік у трикутному капелюсі затримався на мить перед самотнім сурмачем, і Якопо запитав його: