Johann Valentin Andreae.
Die Chymische Hochzeit des Christian Rosencreutz,
Strassburg, Zetzner, 1616, 6, p. 125-126
У тексті є прогалини, нашарування, тріщини, перекреслені рядки. Я не перечитую, а радше переживаю його.
Це було, мабуть, наприкінці квітня 1945 року. Німецькі армії зазнавали поразки за поразкою, фашисти кинулися врозтіч. У кожному разі *** вже остаточно перейшло під контроль партизанів.
Після останньої битви, про яку Якопо розповів нам у цьому самому будинку (майже два роки тому), в *** зосередилося кілька партизанських бригад, щоб потім ударити на місто. Вони очікували сигналу від лондонського радіо, збираючись виступити, коли Мілан теж буде готовий до повстання.
Прибули також люди з формувань гарібальдійців на чолі з Расом, чорнобородим здорованем, дуже популярним у цих краях: вони були зодягнені в химерні однострої, майже нічим не схожі один на одного, за винятком червоної хустинки та червоної зірки на грудях,зброя в них була якого завгодно походження, хто мав стару рушницю, хто — трофейний автомат. Вони відрізнялися від бригад бадолійців, які мали блакитні хустинки, мундири кольору хакі, подібні до англійських, і автомати-стени найновішої моделі. Союзники допомагали бадолійцям щедрими вантажами, які падали вночі з парашутами після того, як пролітав — що це він робив уже два роки — таємничий Піпетто, англійський літак-розвідник, хоча ніхто не розумів, щó саме він розвідує, оскільки на багато кілометрів навколо ніде не було видно жодного вогника.
Між Гарібальдійцями та бадолійцями були тертя, подейкували, ніби у вечір битви бадолійці кинулися на ворога з вигуками "Вперед, Савойя!", але дехто з них твердив, ніби то була просто звичка, що ж іще можна кричати, йдучи в атаку, це зовсім не означає, що вони конче монархісти, вони теж знають, що в короля чимало гріхів за душею. Гарібальдійці хмикали, гаразд, можна кричати "Савойя", якщо кидаєшся в багнетну атаку в чистому полі, але не тоді, коли вискакуєш зі стеном з-за рогу. Просто ці бадолійці продалися англійцям.
Однак певного modus vivendi було досягнуто, а що для наступу на місто потрібне було єдине командування, то вибір припав на Терці. Він командував найкраще озброєною бригадою, він був найстарший віком, ветеран першої світової війни і герой, що користується довірою в командування союзників.
Наступними днями, трохи випередивши, гадаю, повстання у Мілані, вони вирушили здобувати місто. Надійшли добрі новини, операція виявилася вдалою, переможні бригади поверталися до ***, але не обійшлося без людських втрат, балакали, ніби Рас загинув у битві, а Терці поранено.
Відтак одного пополудня почулося гудіння автомашин, переможні співи, люди збіглись на центральний майдан, на шосе з'явилися перші загони партизанів, які крокували з піднесеними кулаками, прапорами, вимахуючи зброєю з вікон машин та з приступок вантажівок. Уздовж дороги їх уже закидали квітами.
Раптом хтось закричав:
— Рас, Рас!— і це справді був Рас, він сидів навпочіпки на передньому крилі машини марки "додж" зі скуйовдженою бородою; жмутки просяклого потом волосся виглядали з розстебнутої на грудях сорочки, і він, сміючись, вітав юрбу.
Разом із Расом з "доджа" виліз також Рампіні, короткозорий хлопчина, який грав у оркестрі, він був трохи старший за інших, а три місяці тому зник і ходили чутки, ніби він подався до партизанів. І справді, він був тут, із червоною хустинкою на шиї, у куртці кольору хакі і в синіх штанях. То був однострій оркестру дона Тіко, але тепер Рампіні мав ще пояс із кобурою та пістолет. Задяки своїм окулярам із товстими скельцями, через які він зазнав стільки знущань від своїх давніх товаришів по місії, він дивився тепер на дівчат, що юрмилися навколо нього, мов який Флеш Гордон. Якопо питав себе, чи серед натовпу нема часом Чечилії.
За півгодини майдан наповнився різнобарвними партизанами, і натовп почав голосно гукати Терці, вимагаючи промови.
На балконі мерії з'явився блідий Терці, спираючись на милицю, і помахом руки спробував заспокоїти юрбу. Якопо очікував промови, адже все його дитинство, як і дитинство його однолітків, було позначене довгими та історичними промовами дуче, наймудріші цитати з яких вивчали у школі напам'ять, тобто вивчали напам'ять усе, бо мудрою цитатою було кожне речення.
Коли запанувала тиша, Терці хрипким, ледве чутним голосом заговорив. Він сказав:
— Громадяни, друзі. Після стількох болісних жертв... ось ми тут. Слава загиблим за свободу!
Та й годі. Потому він зник у кімнаті.
А тим часом натовп галасував, партизани скидали вгору автомати, стени, рушниці, пускали тріумфальні черги, гільзи дощем сипалися навколо, хлопчаки плуталися під ногами озброєних і цивільних, адже більше не буде нагоди збирати гільзи, цілком можливо, що до кінця місяця війна закінчиться.
* * *
Без людських втрат не обійшлося. Волею жорстокого випадку обидва загиблі були з Сан-Давіде, села, розташованого над***, і родини попросили дозволу поховати їх на невеликому місцевому кладовищі.
Партизанське командування вирішило влаштувати урочистий похорон — вишикувані роти, прибрані мари, муніципальний оркестр, настоятель собору. А також оркестр місії.
Дон Тіко погодився одразу. Насамперед тому, пояснював він, що в нього завжди були антифашистські настрої. Крім того, як шепотілися оркестранти, вже рік він з ними розучував два похоронні марші, і раніше чи пізніше треба було виконати їх прилюдно. А головне, як ляпали язиками сільські злоріки, щоб затерти пам'ять про історію з "Giovinezza" .
А історія з "Giovinezza" була така.
За кілька місяців перед приходом партизанів оркестр дона Тіко вирушив на якийсь храмовий празник, і дорогою їх перестріли чорносорочечники.
— Заграйте "Giovinezza", панотче, — наказав йому капітан, барабанячи пальцями по стволі автомата. Що було робити, дон Тіко не наважився відмовитися. Він сказав:
— Що ж, хлопці, спробуймо, треба рятувати життя. — Він задав ритм, і в *** розляглася така жахлива какофонія, що лише найрозпачливіша надія на порятунок могла б породити певність, що це "Giovinezza". Ганьба для всіх. Ганьба через те, що вони дали згоду грати, говорив пізніше дон Тіко, але насамперед через те, що вони грали, наче партачі. Авжеж, він священик, ще й антифашист, але мистецтво над усе.