Хто сказав, що шпиль цього Собору Тандитної Богоматері був призначений для того, щоб "suspendre Paris au plafond de l'univers" ? Навпаки, він був потрібен, щоб підвісити Всесвіт до свого власного шпилю, — це природно, хіба це не Ерзац Маятника?
Які назви їй давали? Самотня свічка, порожній обеліск, слава залізному дротові, апофеоз електробатарейки, повітряний вівтар ідолопоклонницького культу, бджола у серці рози вітрів, сумна, неначе руїна, бридкий колос кольору ночі, безформний символ дурної сили, абсурдне чудо, безглузда піраміда, гітара, каламар, телескоп; щось розтягнуте, наче промова міністра, стародавній бог і модерний звір... Вона була всім цим, і ще чимось, і якби я мав шосте чуття Володарів Світу, тепер, перебуваючи в полоні жмутка її голосових зв'язок, укритих гайкоподібними поліпами, я б почув, як вона хрипко шепоче музику сфер, адже в цю мить вежа саме висмоктувала з серця порожнистої Землі хвилі і передавала їх усім мегалітам світу. Кореняк із наїжачених цвяхами шарнірів, шийний артроз, протез протеза — який жах, якби Вони хотіли розтрощити мене у безодні, їм би довелося кинути мене з того місця, де я стояв, угору, до вершини. Безсумнівно, в цю мить я завершував подорож крізь центр Землі, мене охоплювало запаморочення антиґравітації, наче я потрапив до антиподів.
Ні, то не був плід нашої уяви, зараз вежа здавалась мені грізним доказом Плану. Але невдовзі вона помітить, що я — шпигун, ворог, зернятко пороху в механізмі, що його образом і двигуном вона була, розширить непомітно один з ромбів свого свинцевого мережива і поглине мене, і я зникну в складці її ніщóти, перенесений в Іншість.
Якщо я ще трохи залишусь під цим плетивом, її великі кігті стиснуть мене, вони викривляться, наче ікла, втягнуть мене, а тоді звір знову прибере похмуру позу гострилки для олівців, злочинної та лиховісної.
Ще один літак: він прибував з ніщоти, вежа породила його поміж своїми хребцями безм'ясого мастодонта. Я дивився на неї, вона не мала кінця, як проект, задля якого народилася. Якби я міг залишитися, не боячись бути зжертим, я простежив би за її переміщеннями, за її повільним обертанням, за її безконечно малими втратами та відновленнями рівноваги під холодним вітерцем течій. Можливо, Володарі Світу вміли інтерпретувати її як геомантичне креслення, читати у її непомітних метаморфозах вирішальні сигнали, страхітливі веління. Вежа веретенилася над моєю головою, наче викрутка Містичного Полюса. А може, ні, вона стояла непорушно, немов намагнічена підпора, і примушувала обертатися небесне склепіння. Але в будь-якому разі вона викликала однакове запаморочення.
Як добре вежа захищає себе, говорив я собі, здалеку вона приязно підморгує, але досить тобі підійти ближче, досить спробувати проникнути в її таємницю, і вона знищить тебе, заморозить твої кістки, показавши лише безглуздий жах, з якого вона зроблена. Тепер я знаю, що Бельбо мертвий і що План справді існує, адже існує вежа. Якщо мені не вдасться утекти, утекти ще раз, я не зможу розповісти про це нікому. Треба бити на сполох.
* * *
Якийсь шум. Годі, треба повертатись до реальності. З великою швидкістю мчить таксі. Мені стрибком щастить вирватися з магічного кола, я щосили махаю руками, ризикуючи потрапити під машину, бо таксист гальмує лише в останню секунду, неначе не маючи бажання зупинятись — під час їзди він сказав мені, що, проїжджаючи під вежею вночі, він теж відчуває страх і натискає на газ.
— Чому? — запитав я.
— Parce que... parce que ia fait peur, c'est tout .
* * *
Невдовзі я був у своєму готелі. Мені довелося довго дзвонити, щоб розбудити сонного портьє. Я сказав собі: тепер тобі треба поспати. Все інше завтра. Я проковтнув кілька пігулок, досить, щоб отруїтись. Далі вже нічого не пам'ятаю.
117
Безумство має величезний павільйон
що звідусіль прийма персон,
а ще, як мають вони золота і влади вдосталь...
Себастьян Брант, Корабель дурнів, 46
Я прокинувся о другій пополудні у запамороченому і кататонічному стані. Я все чітко пам'ятав, але не мав жодної гарантії, що те, що я пам'ятав, було правдою. Спершу я подумав, що треба спуститися вниз і купити газет, тоді сказав собі, що в будь-якому випадку, навіть якби відразу після всіх подій у Консерваторій проникла рота сипаїв, у вранішніх газетах новина з'явитися не встигла б.
Зрештою того дня Париж був заклопотаний іншим. Мене відразу повідомив про це портьє, ледве я зійшов униз, щоб пошукати, де випити кави. У місті був розгардіяш, багато станцій метро зачинено, у деяких місцях поліція вдавалася до сили, студентів було надто багато, і вони переходили всякі межі.
Я знайшов у телефонній книзі номер доктора Ваґнера і навіть спробував зателефонувати, але, певна річ, у неділю в його кабінеті нікого не було. Зрештою, я мусив піти до Консерваторію, щоб перевірити ситуацію. Я пам'ятав, що в неділю пополудні він відчинений.
* * *
Латинський квартал вирував. Галасуючи, проходили групи з прапорами. На Іль-де-ля-Сіте я побачив поліцейські бар'єри. Удалині чулися постріли. Так, мабуть, було і в шістдесят восьмому. Десь біля Сент-Шапель відбулася сутичка, я відчував запах сльозоточивого газу. Я почув клацання затворів, але не знав, хто це — студенти чи поліцаї; люди навколо мене бігли, ми сховались за огорожею, перед нами стояла вервечка поліцаїв, а на вулиці панував розгардіяш. Який сором, разом із підстаркуватими буржуа я очікую, коли втихомириться революція.
Відтак я знайшов вільний шлях і, кружляючи другорядними вуличками навколо старого ринку, опинився на вулиці Сен-Мартен. Консерваторій був відчинений, біля нього — білий дворик, на фасаді — плита: "Консерваторій мистецтв та ремесел, закладений декретом Конвенту 19 вендемера III року... в колишній пріорії Сен-Мартен-де-Шан, заснованій в XI столітті". Все як завжди, невеличка недільна юрба, байдужа до студентської гулянки.
Я ввійшов — у неділю вхід безкоштовний — і все було так, як і вчора по обіді о п'ятій. Охоронці, відвідувачі, Маятник на своєму звичному місці... Я шукав слідів того, що відбулося, але, якщо воно й відбулося, хтось дуже сумлінно усе прибрав. Якщо воно відбулося...