Клунок був величенький, але я не намацав там чобіт, а мені б придалися чоботи, бо мої з діркою. Але мене втішило, що одежа була відповідна — не німецька чи волоська, я таке не вдягнув би нізащо. Жупан, сукняна делія, підбита хутром, шапка. Ґудзики срібні. Спершу жупан видався мені синім, але коли розвиднилось, то виявився зеленим, трохи потертим. Але такої дорогої одежі я ще не мав. Вона ніби сама до мене тулилася. Тепла!
Я одягнув ще одну сорочку, аби не висів жупан, підперезався поясом в сірі та сині паси, перетканим золотими нитками. Шкода, що мої чоботи поганенькі, але їх не буде видно, як вдягну делію.
За якийсь час я був готовий і думав, чи йти мені самому, чи чекати, поки покличуть. Добре було б подивитись на себе в люстро. У тому залі, де я вчора сновидив, було дуже велике люстро, либонь, венеційське, правда, завішане тепер чорним, бо в домі небіжчик. Нічого, обійдуся. Якщо не брати до уваги, що в плечах зашироко, то можна сказати, що тіло моє прийняло обнову, й вона огорнула мене м’яко й делікатно, й гріла, наче мати. Побачили б сю одіж син і невістка — за неї село ціле можна купити. І оксамит, і сукно німецьке, і хутро з чорного лиса, і срібні ґудзики на додачу. Тільки шапка не по мені — голова моя більша. Але головне, щоб трималася.
Сів я склавши руки, і почало мені серце тенькати й коліна дрижати, а в голові колотитися-питати: нащо мене вбрав пан маршалок так пишно? Якби подарували, як раніше, се одне, а то попросили вбратись і вийти на ґанок, і то акурат, коли ясновельможна від’їздить. Одне добре, в домі людей багато, і то приїжджих, ніхто не буде на мене витріщатись, та й пан маршалок мені велів одягтися, сам одежу приніс.
Скрипнули за мною розсохлі двері і я ступив, як то кажуть, межи люди, що заповнили собою весь дім: гайдуки, пахолки, шляхтичі, білоголові, ченці. Я взяв керунок на ґанок, але не міг пройти. Тоді згадав, що можна вийти через чорний хід, для челяді, та обігнути дім, а там вже якось протиснусь. Звісно, дім не простий, а маґнатський, сюди злітаються як бджоли, так і трутні. Стрінув я двох єзуїтів, яких не бачив раніше, вони дали мені дорогу, притиснувшись до стіни, бо я тепер виглядав як вельможний пан. Ще би мені гонору набратись, а то ноги як з соломи, й у дірку в чоботі дме.
Я вийшов на задвірки, де були стайні й пекарня для челяді, звідки тягнуло духом печеного хліба. У себе вдома ми пекли хліб раз на тиждень, а тут, певно, частіше. В повітрі чулося, що буде відлига, дим стелився низько. Я молив Бога, щоб ніхто не побачив, як я талабую по кізяках, вбраний у пишні шати. Коли нарешті вийшов на головне подвір’я, то побачив, що все воно заповнене людьми, кіньми й саньми. На мене ніхто не дивився, поки я пробирався до ґанку, навіть дістав пару разів ліктем під ребра, і на ногу наступили. Врешті я побачив маршалка на ґанку, і він махнув мені рукою. Коли я підійшов ближче, то зрозумів причину того тлуму: запряжений повіз ясновельможної і сани, на яких стояла труна. Отже, пан Гербурт покидає Боневичі. Напевно, везуть його до Низького замку, бо він більший. Порішили на родинних сходинах вночі, і пан маршалок знав уже, що до чого. Я було подумав, що то лише ясновельможна вдова вибирається з дітьми, бо тут їй тісно, та й не любить вона Боневичі. Щось мені в серці стислося, і я перехрестився. Ще кілька днів тому бачив я живого й здорового Гербурта, а тепер тіло його лежить в простій домовині, й четверо гайдуків накривають її чорним сукном зі срібним гербом. Дужий гайдук втягнув мене наверх. Маршалок, розчервонілий від хвилювання, вхопив мене під руку й прокричав:
— Нехай вашмосць стане тут, ані руш. А ви, — звернувся він до гайдуків, — пильнуйте, аби хтось пана Северина не відтрутив.
Я стояв збоку від дверей, якими буде виходити ясновельможна з паннами. Першими вийшли ксьондз з Добромильського костелу і той, що приїхав учора, всі повклякали, почувся тихий плач. Ксьондз окропив труну святою водою і змовив молитву. А тоді вже вийшли вбрані в дорогу ясновельможна з дітьми і староста Пшерембський, і служба заголосила, проводжаючи пана господаря з дому. Я й сам незчувся, як мене почала підносити хвиля жалю: високо-високо, а тоді враз опускає вниз. Ясновельможна теж плакала, але не обіймала труну з тілом мужа, не вмлівала, тільки бгала в руці білу хустину, аж мені чомусь стало не по собі.
Я так і не дізнався, що хотів дізнатись: наскільки великий її жаль за мужем, з яким прожила 15 літ. Не було з нею нікого з її родини — ні з Заславських, ні з Острозьких, лиш я вбогий родич, але про мене вона вже, либонь, і не пам’ятала. Тільки й те, що признала колись і руку дала поцілувати.
Та господь з нею: в такий час їй потрібні отець, брат, щоб захистили від захланних та загребущих рук. А честь жіночу вбереже їй пишний княжий гонор, про се нема чого й турбуватись. Я бачив, як нахилився до неї пан Пшерембський, щось шепнув на вухо. Вона глянула на мене, як я стою на ґанку в одежі ясновельможного Яна Щасного, бо се могла бути тільки його одежа, маршалок низенький і худий, а ми з ясновельможним одного зросту й статури. І тоді вона побіліла, зойкнула й зомліла. Добре, тепер ніхто не скаже, що малжонка не вміє плакати за мужем як слід. Панночки перестрашились, закричали тоненькими голосами, вчепились за пана Пшерембського, а той дивився на мене з виразом великого подиву, наче побачив якусь прояву. Бо ж уночі я виглядав на мару, а не на уродзоного шляхтича.
Я стояв високо на ґанку і відчував якусь дивну втіху, забувши, що маю дірку в правому чоботі й ні шеляга за душею. То була лише мить, і я знав, що іншої такої в моєму житті певно не буде, бо се неможливо у моєму становиську. Я ж тепер, як те перекотиполе, що бачив колись у степах України.
Тому я відступив назад, у тінь, а потім сховався у дверях. Здається, я почав розуміти, для кого маршалок виставив мене на ґанку в одежі, що належала покійному Яну Щасному. Але чому він се зробив?
VII
Одежа, що досі тулилася до мене, лагідно обіймала, стала враз мені немила: важка, а хижий вовчий дух ще й досі було чути. Це ж і кінь сполошиться. У тій одежі я й сам чувся вовком, загнаним у коло мисливців, що вигукують один поперед другого: ату його, ату!