Єпископ відпив з кубка. Попри пізню годину, він був на вигляд абсолютно тверезий. Останнім часом це траплялося дедалі частіше. Стінолаз занотував собі в пам'яті, що при нагоді треба буде схопити єпископського лікаря і змусити його дати зізнання. Як-не-як це могло бути симптомом хвороби. Або її наслідком.
— Що там у тебе. Біркарте? Чи тобі останнім часом не трапилася випадково якась… пригода?
— Пригода? Ні.
Клаудина вщипнула єпископа за ногу. Конрад простягнув руку і погладив її за вухом, як кицьку.
— Щодо одного питання, — він підвів погляд, — я не встиг тебе розпитати. Твоїх людей, ти знаєш, кого я маю на увазі, гусити перебили під Велиславом. Скільки часу тобі займе завербувати нових? Коли цього можна сподіватися?
— Чим радість несподіваніша, тим вона більша, — з насмішкою в голосі мовив Стінолаз. — Сподівайся сміло, поки диха тіло.
Клаудина гортанно засміялася, але єпископ не мав настрою.
— Не розказуй мені тут анекдотів! — гримнув він. — Ач, який веселий! Твої Вершники мені потрібні на ґвалт, я хочу мати їх під рукою! Так що відповідай, коли я запитую!
— Рах[83], татусю, — примружився Стінолаз. — Не сердься, бо це нездорово. Вино, жінки, спів, а на додачу ще й злість. Ще удару зазнаєш. І зроблять єпископом якогось поляка. Що ж до відповіді, то я би все-таки волів inter nos[84].
Єпископ жестом наказав Клаудині піднятися, а ляпанцем по кругленькому задочку дав знак піти геть. Дівчина фиркнула, закопилила кармінові губки, зміряла обох чоловіків злим поглядом, забрала з патери жменю ласощів і пішла, звабливо погойдуючи стегнами.
— Вершників, — сказав Стінолаз, коли вони залишилися без свідків, — я вже зараз маю під рукою. Кілька у Сенсенберзі, зі старої гвардії. Та й тут, у Вроцлаві, я вже встиг завербувати кільканадцять нових.
— Підтверджуються чутки, — єпископ глянув на нього з-під опущених повік. — Про те, що ти приваблюєш їх чорною магією, що вони линуть до тебе, неначе ті нічні метелики — на вогонь. Скаржився Гайн фон Чірне, командир найманців, що з його хоругви дезертирують негідники, один за другого гірший. Але щоб іоанніти? Бо і магістр фон Шлібен скаржився.
— Знаю, що ти квапишся, батечку. Того й не перебираю, беру всіх підряд, г'андж'я і гашш'іш зроблять своє. Хтось іще на мене скаржився?
— Ульріх Пак, пан на Клемпіні, — у голосі Конрада забриніла насмішка, — але в іншій матерії. Не впізнаю тебе, сину. Ти — і дівчина?
— Облиш це, єпископе. А Пака умилостив.
— Я вже це зробив. Навіть не довелося особливо старатися. Повертаючись ad rem[85]: отже, ти маєш готових людей. Вони зможуть забезпечити мені безпеку? Охорону? Якби, всупереч твоїй думці, Рейнмар з Беляви все-таки планував замах на мене?
— Рейнмар з Беляви не планує замаху. Тому якщо мої люди потрібні тобі тільки…
— Не тільки, — перебив єпископ.
Якийсь час вони мовчали. З жіночих покоїв долинало погавкування італійського песика і мелодійний голос Гаунольдівни, яка обсипала служниць лайкою.
— Час настав ненадійний і недобрий, — порушив тишу Конрад Олесницький. — А найгірше ще попереду. Вистачило кількох навал єретиків, щоб потрясти Шльонськ. Люди стали нестійкі, у лиху годину скорі забувати про десять заповідей, про цінності, про честь, про обов'язки, про присяги. Слабкі забувають про союзи, а найслабші починають шукати порятунку в пактах із ворогом. Перестають пам'ятати, що таке закон, що таке суспільний лад, що таке amor patriae[86]. Духовно занепадають. Забувають про Бога. Про те, що вони винні Богу. Та ба, Бог Богом, вони наважуються забувати про те, що винні мені.
— Таких людей, сину, — продовжив він після паузи, — треба буде навернути з хибної стежки. Дати їм урок патріотизму. А якщо цього виявиться замало, треба буде…
— Прибрати їх із цієї юдолі сліз, — закінчив Стінолаз, — звинувативши в цьому демонів або гуситських терористів. Буде зроблено, єпископе. Тільки покажи — і дай наказ.
— Ось такий ти мені подобаєшся, Біркарте, — зітхнув єпископ. — Саме такий.
— Знаю.
Обоє мовчали.
— Корисна річ, — удруге зітхнув єпископ, — тероризм. Скільки питань вирішує! Як би ми собі без нього давали раду? Кого би у всьому звинувачували, на що все звалювали? Vero, якби тероризм не існував, його треба би було вигадати.
— Ну от, прошу, — усміхнувся Стінолаз. — Ми однаково думаємо, навіть слова вживаємо ідентичні. А ти все ще від мене відрікаєшся, татусику.
* * *
Коли вони так-от сиділи за одним столом, ласуючи щукою в золотому від шафрану желе, ніхто, абсолютно ніхто не подумав би, що вони рідні брати. А проте, попри оманливе враження, вони були рідними братами. Старший, Конрад, єпископ Вроцлава, виглядав як справжній П'яст — могутній, рум'яний і здоровий сибарит. Довга борода і злегка впалі щоки Конрада Кантнера, князя на Олесниці, робили його схожим радше на пустельника.
— Самі лише гризоти, — повторив Конрад Кантнер, тягнучись до тарелі за наступним шматком щуки, — у мене через тих дітей, що я їх наплодив. Нічого, крім гризот.
— Я знаю, — єпископ кашлянув, протяжно харкнув, виплюнув кістку. — Я знаю, як воно є. Мені знайомий цей біль.
— Моїй Агнешці, — Кантнер прикинувся, ніби не зрозумів. — скоро п'ятнадцять. Я надумав, як ти знаєш, віддати її за Каспара Шліка, сподіваюся, пройдисвіт високо підніметься, канцлерська голова. Добра партія. Люксембуржець пообіцяв мені цей мар'яж, усе вже було домовлено. А тепер, чую, рає Шлікові доньку графа Бертольда з Геннеберга. Клятий брехун. Цей чоловік за все життя не сказав і слова правди!
— Факт, — єпископ облизав пальці. — Тому я би не переймався. Гадаю, що наш милостивий король зволить, заради тимчасової вигоди, обманювати і водити за ніс якраз графа Бертольда. Нічого. Ми ще добряче, побачиш, нап'ємося на весіллі Агнешки і Шліка.{19}
— Дай Боже, — Кантнер відпив з чаші, відкашлянув. — Але це ще не все. Мені спало на думку, розумієш, звести мого Конрадика з Барбарою, донькою бранденбурзького маркграфа Яна. На Різдвяні свята я поїхав з хлопцем до Шпандау: хай собі, думаю, молоді познайомляться. А Конрадик, розумієш, подивився. І каже, що ні. Що він її не хоче, бо груба. Пацан, я йому на те, дівчині всього-то шість рочків, з віком схудне тільки так. Це по-перше, а по-друге — улюбленого тіла багато не буває, матимеш, як відведемо вас в опочивальню, повне ліжко задоволення, від краю до краю. А він мені каже, що якщо вже заповнювати ложе, то краще двома або трьома худими. Ти розумієш, який нахабний шмаркач? І в кого воно таке вдалося?