ДЯДЬКО Й НЕБІЖ
Якщо комусь із моїх шановних читачів чи слухачів траплялося врізатись склом, то він сам знає, як та ранка болить і як довго не гоїться. Марі довелося пролежати в ліжку майже цілий тиждень, бо, як тільки вона вставала, в неї починало паморочитися в голові. Та все ж таки нарешті вона зовсім видужала і могла весело, як завжди, бігати й вистрибувати по кімнаті.
У шафі все аж блищало, таке було нове —дерева, квітки, хатки, чепурні ляльки. А головне, Марі побачила там свого улюбленого Лускунчика, що стояв у другій знизу шухляді й усміхався до неї, поблискуючи двома рядками [54] зовсім цілих зубів. Вона радісно дивилася на нього, і враз серце в неї злякано тьохнуло: може, все, що розповідав хрещений, не казка, а справжня історія Лускунчика і його сварки з пані Мишильдою та її сином? Тепер вона знала, що Лускунчик — молодий Дросельмаєр з Нюрнберга, гарний, але, на жаль, спотворений чарами пані Мишильди небіж хрещеного. Бо Марі вже під час розповіді ні на мить не сумнівалася, що вправним годинникарем при дворі батька Пірліпат був сам старший радник суду Дросельмаєр.
— Але чому тобі дядько не допоміг, чому? — жалісливо питала Марі, і в серці її все міцнішало переконання, що в тій битві, яку вона спостерігала, йшлося про Лускунчикову державу й корону. Бо ж хіба не корилася йому решта ляльок і хіба не ясно, що звіздареве пророцтво збулося і молодий Дросельмаєр став королем у ляльковій державі?
Розмірковуючи так, наша розумниця Марі, яка наділила Лускунчика та його васалів життям і здатністю рухатися, була певна, що вони й справді зараз оживуть і почнуть рухатись. Та вони не оживали: все в шафі непорушно стояло на своїх місцях. Проте Марі й гадки не мала відмовлятися від свого переконання — вона просто вирішила, що винні чари пані Мишильди та її семиголового сина.
— Та хоч ви, любий пане Дросельмаєре, — сказала вона Лускунчикові, — й нездатні ворушитись чи сказати мені бодай слово, я певна, що ви мене розумієте й знаєте, як добре я до вас ставлюся. Розраховуйте на мою підтримку, якщо вона вам придасться. Принаймні я [55] попрошу вашого дядька, хай допоможе вам своїм мистецтвом, коли буде така потреба.
Лускунчик стояв собі тихо й спокійно, але Марі здалося, ніби з шафи долинуло легеньке зітхання, від якого ледь чутно, але надзвичайно мелодійно дзеленькнули шибки, і тонесенький, чистий, як кришталь, голосок проспівав:
Янголе мій,
Виграю бій,
Стану я твій,
Янголе мій.
Марі аж похолола з ляку, але водночас серце їй пойняла якась дивна втіха.
Настав вечір, до вітальні зайшли батько з хрещеним. Луїза не забарилася накрити стіл до чаю, і всі, весело розмовляючи, посідали навколо нього. Марі тихенько принесла свій стільчик і примостилася біля ніг у хрещеного, втупивши в нього великі сині очі. Дочекавшись, коли розмова на хвильку урвалася, вона сказала:
— Я тепер знаю, дядечку Дросельмаєре, що мій Лускунчик — ваш небіж, молодий Дросельмаєр із Нюрнберга. Він справді став королевичем, чи пак, королем, як і передбачав ваш супутник, звіздар. Але ви знаєте, що між ним і сином пані Мишильди, бридким Мишачим королем, іде війна. Чому ж ви йому не допоможете?
І Марі знов розповіла, як у неї перед очима відбувалася битва. Мати й Луїза не раз перебивали її реготом, тільки Фріцові й Дросель-маєрові було не смішно.
— І де вона набралася цих химер? — сказав батько.
— Ну, в неї просто багата уява, — мовила мати. — А втім, усе це їй примарилось, коли вона поранилася й лежала в гарячці. [56]
А Фріц обурено вигукнув:
— Усе це неправда. Мої гусари не такі боягузи, хай йому біс! А то як би я водив їх у бій?
А Дросельмаєр, дивно всміхаючись, узяв Марі на коліна й лагідніше, ніж будь-коли, сказав:
— Тобі, люба доню, дано більше, ніж мені та й усім нам: ти, як Пірліпат, природжена королівна, бо володарюєш у чудовій, ясній країні. Але тобі доведеться натерпітись багато лиха, якщо ти заопікуєшся бідолашним потворним Лускунчиком, бо Мишачий король чигає на нього всюди, на всіх стежках і дорогах. Та не я, а ти, тільки ти зможеш його врятувати. Будь же незламна й вірна йому.
Ні Марі, ні її родина не зрозуміли, що Дросельмаєр хотів сказати цими словами. Батькові вони здалися такими дивними, що він помацав у гостя пульс і мовив:
— У вас, любий друже, до голови прилило забагато крові, я вам випишу ліки.
Лише мати похитала головою і тихо сказала:
— Я здогадуюся, що ви, пане раднику, маєте на увазі, тільки не можу його до пуття висловити.
ПЕРЕМОГА
Недовго й проспала Марі тієї місячної ночі, як її збудив чудний гуркіт, що ніби долинав із кутка спальні. Хтось наче вергав і котив каміння, і до тих звуків домішувався огидний писк і свист.
— Ох, це миші, знов прийшли миші! — злякано крикнула Марі й хотіла збудити матір, [57] але враз заніміла, руки й ноги в неї немов одібрало, бо тієї миті вона побачила Мишачого короля, що вилазив із дірки в стіні.
Очі його метали іскри, сім корон виблискувало на семи головах. Ось він розігнався й вискочив на столик, що стояв біля самого ліжка Марі.
— Хі-хі-хі, віддай мені, мала, цукерки, віддай марципана, а то я розгризу твого Лускунчика, розгризу!
Так запищав Мишачий король, страхітливо заклацав, заскреготів зубами й шаснув назад у нору.
Його поява страшенно налякала Марі, вона встала вранці бліда й така схвильована, що не могла вимовити й слова. їй дуже кортіло розповісти матері, чи Луїзі, чи бодай Фріцові, яка пригода з нею трапилась, але вона подумала: "Хіба мені хто повірить? Ще й висміють мене!" Одне Марі знала тепер напевне: щоб урятувати Лускунчика, вона повинна віддати свої цукерки й марципана. Тому ввечері вона всі їх, скільки мала, поклала під шафу.
Вранці мати сказала:
— Не знаю, де в нас у вітальні взялися миші. Глянь, Марі, поїли всі твої цукерки.
Справді, від цукерків Марі нічого не лишилося. Тільки марципан з начинкою не припав до смаку ненажерливому Мишачому королеві, але й його довелося викинути, бо він був понадгризуваний з усіх боків.
Марі нітрохи не шкодувала за тими ласощами, навпаки — в душі вона була рада, бо гадала, що тепер її Лускунчик урятований. Та як же вона вжахнулася, коли другої ночі знов біля самих її вух запищало й засвистіло! Ох, [58] Мишачий король був знов тут як тут, і ще страхітливіше, ніж минулого разу, іскрилися його очі, ще відразніше пропищав він крізь зуби: