У далеке, загублене у буреїнській тайзі сільце Чекунда весна приходить з великим запізненням. І тому ще жаданіша вона для людей, які знудьгувалися за вільною від снігу землею. До самої околиці тут підступають молоді модринові гаї. У травні зелений прозорий серпанок огортає ажурне гілля дерев з ніжними запашними хвоїнками, а на пагорбах спалахують яскравим рожево-ліловим полум'ям квітучі кущі рододендрона.
О цій порі, поки не вигрілася земля для садіння картоплі, чоловіче населення села лаштується на риболовлю та полювання на гусей. Худяков, кращий промисловик Чекунди, хоча і вважає весняне полювання пустощами, але постояти під час гусячого перельоту не відмовляється. Гукнувши свою улюблену лайку Пургу, Худяков закинув за плече важку двостволку і покрокував на берег річки. Він зіштовхнув у воду плоскодонний човен, поклав у нього рушницю й, узявши в руку дволопатне весло, швидко поплив униз за течією. Спустившись кілометрів на десять від села, він заплив у тиху протоку і, знайшовши низький берег, пристав до нього. Витяг човна, підняв на плече замашний рюкзак і попрямував у бік лісових озер, на які сідали гуси. Лише пізно ввечері дістався він осикового узвишшя, де вирішив поставити намет і переночувати.
Вночі Худяков почув гелготання гусей, мелодійний свист свіязей і подумав, що полювання має бути вдале.
Ранок проте випав імлистий. Гуси не летіли, і Худяков не зробив жодного пострілу. Вийшовши на узвишшя, він нарвав сухого торішнього куничника, постелив його на вологу землю, ліг і незчувся, як заснув. Тим часом туман розтанув. Виглянуло сонце. І ось уже промчали зграйки шилохвісток, а за ними полетіли гуси. Так би й проспав Худяков переліт, коли б не горлатий табунець. Налетівши зненацька на мисливця, гуси здійняли гучний лемент. Худяков швидко схопився на ноги, прицілився. Розложисті постріли розкололи ранішню тишу. Один гусак, відокремившись од зграї, почав знижуватись і, гро летівши не менш як кілометр, сів на болото. Коли б у Худякова не собака, він і не подумав би шукати гусака, але від Пурги не втік ще жоден підрайон.
Яким же був його подив, коли з-під носа лайки раптом вискочило лосеня і, незграбно стрибаючи на довгих гнучких ногах, побігло в бік лісу. Пурга миттю догнала лосеня і, схопивши за шию, повалила на землю.
— Не займай! — грізно вигукнув хазяїн і кинувся рятувати маля.
Коли Худяков підбіг до місця події, Пурга лежала на лосеняті, висолопивши язика й винувато метляючи хвостом. Узявши собаку на повідець, мисливець хотів був залишити лосеня на місці, але, побачивши в нього на шиї криваву рану, стурбувався. Лосеня не стояло на ногах, голова його хилилася додолу. Шкода стало мисливцеві немічне теля, перев'язав він йому рану і, завдавши собі на плечі, приніс до намету. Приїхавши додому, він доручив маля турботам дружини, а та, розшукавши в буфеті соску, налила в пляшечку теплого молока й нагодувала лосеня.
Дружина Худякова дуже любила тварин. Вона охоче доглядала Лоську і випестувала її. Рана загоїлася, і тепер Лоська скрізь ходила слідом за своєю новою матір'ю. Наївшись, Лоська довго лежала десь у затишному місці, нікому не заважаючи. Всі мешканці подвір'я — корова, кішка й собака — незабаром звикли до цієї сумирної довготелесої істоти й трималися із нею з тією поблажливістю, яку виявляють дорослі тварини до малят.
Більше за всіх опікувалася Лоською Пурга, яка захищала її від сусідських собак.
Росла Лоська дуже швидко. Добре знаючи своїх хазяїв по голосу й запаху, вона не звертала уваги на сторонніх. Але коли хтось із незнайомих людей підходив до неї близько, щоб погладити, Лоська притискала довгі вуха до шиї і силкувалася вкусити або вдарити передньою ногою. В будинок вона ніколи не намагалася зайти, але в кухню, що була розташована поряд із будинком, її постійно вабили гострі й апетитні запахи. Вона дуже любила цибулю і часник, охоче їла хліб, а одного разу, скориставшись з відсутності господині, не побоялася увійти на кухню й, скинувши кришку з каструлі, з'їсти теплий суп разом з вареною качкою.
Худякову дуже кортіло привчити Лоську ходити в запряжці й під сідлом. Він змайстрував невеликі нарти і придбав оленяче сідло. Спершу він запрягав Лоську в порожні сани, а потім почав класти в них якусь поклажу. Навчання йшло успішно, і під кінець зими односельці з подивом спостерігали, як Лоська, мов кінь, возить дрова і воду. Привчилася вона й в'юки носити. Цікава й компанійська молода лосиця стала улюбленицею всього села. Хоч би до якої садиби вона підійшла, їй неодмінно виносили шматочок хліба або сухарик, і вона довірливо брала частування з рук людини. Траплялося, що собаки, які заздрили такому небаченому успіхові, оточували її й гавкали, наче це був зовсім незнайомий їм звір. Зачувши гавкіт, Пурга бігла виручати свою подругу. Розігнавши нападників, лосиця та собака задоволені поверталися додому. Щоб мисливці ненароком не підстрелили Лоську, Худяков повісив їй на шию широкий нашийник, обмотаний червоною ганчіркою з прикріпленим старим дзвоником, який він випросив у діда Архипа, котрий колись возив пошту.
— Піде вона від тебе, марно тримаєш,— говорив Худякову сусід. Але Лоська, користуючись необмеженою волею, завжди поверталася додому, хоч під час нічних прогулянок заходила далеко від села. Траплялось, її не було тиждень і більше. Худяков уже починав думати, що пророцтво сусіда збувається, коли раптом гучно відчинялася хвіртка і на подвір'ї з'являлася Лоська.
Збігло літо. Худяков готувався до виходу на хутряний промисел. Соболював він за сто кілометрів од села, на глухому ялиновому струмку, де стояло його зимовище. В'ючних оленів у колгоспі цього разу він брати не став. Склав харчі й теплий одяг у два мішки, зав'ючив Лоську і, розпрощавшись із дружиною, рушив у дорогу. Лоська йшла за господарем охоче, а вантаж не був для неї обтяжливий. Опівдні вони спинилися біля річки Крутилихи. Худяков підкріпився шматком хліба з салом і чаєм, а Лоська, з якої хазяїн зняв в'юки, похрумала тонких зеленкуватих пагонів верби — улюбленого корму лосів узимку. Сніг замінив їй воду. Дивлячись на Лоську, Худяков міркував: "Прогодувати її в тайзі буде легше, ніж оленя. Шелюга є скрізь, а там можна й осичку зрубати. Чого-чого, а гілля в лісі доволі скрізь. В'юки несе важкі, жодному оленю не під силу такі підняти. І чому люди лосів не приручають? Адже такий лісовий "кінь" і для мисливця, і для геолога — знахідка! Щоправда, якщо втече до своїх родичів, не знайдеш: по слідах свійського лося не відрізниш від дикого".