"Ти ненормальний", сказала вона, по-дитячому приндячись.
"Змiркуй, Лолiто. Жодної рiзницi не буде. Окрiм однiєї штуки, та це не до уваги (скасування страти, я хотiв сказати, та не сказав). В усякому разi, навiть якщо ти вiдмовишся, ти все одно отримаєш своє... frousseau".
"Ти не жартуєш?" спитала Доллi.
Я передав їй конверт з чотирма сотнями доларiв й чеком на три тисячi шiстсот.
Непевно, обачливо, вона взяла mon petit cadeau, й раптом чоло в неї чарiвливо зажеврiло.
"Стривай-бо", промовила вона проти волi, "ти нам даєш чотири тисячi монет!" Я затулив обличчя рукою й ридма заридав — найгарячiшими сльозами, що я колись проливав. Я вiдчував, як вони в'ються промiж моїх пальцiв й течуть по пiдборiддю, й обпiкають мене, й нiс в мене був закладений, i я не мiг перервати ридання, й тут вона торкнулась моєї п'ястi.
"Я помру, якщо ти торкнеш мене", сказав я. "Ти цiлком упевнена, що не поїдеш зi мною? Чи є хоч найменша надiя, що поїдеш? Тiльки на це вiдкажи менi".
"Нi", сказала вона, "нi, любий, нi". Вперше в життi вона так до мене звернулась.
"Нi", повторила вона. "Про це не може бути й мови. Я б швидше повернулась до Ку. Рiч у там, що — " Їй бракувало слiв, вочевидь. Я подумки зрядив її ними — ("...вiн розбив моє серце, ти лише розбив моє життя").
"Це так дивно", вела далi вона, — упс! (конверт зслизнув з канапи вниз, вона пiдняла його), "так неймовiрно дивно з твого боку... таку купу грошей! Це розв'язує всi питання. Ми можемо виїхати хоч наступного тижня. Припини плакати, прошу тебе! Ти повинен зрозумiти. Дозволь менi принести тобi ще пива? Ах, не плач! Менi так шкода, що я так обдурювала тебе, та зараз нiчого не вдiєш".
Я витер обличчя й пальцi. Вона всмiхнулась, дивлячись на cadeau. Вона була в захватi. Хотiла покликати Дiка. Я сказав, що за хвилину менi вже буде час вiд'їжджати, й що зовсiм, зовсiм не хочу його бачити. Ми спробували знайти тему для розмови. Чомусь, я все бачив перед собою — образ мигтiв i єдвабно полискував на вологiй сiтчатцi — яскраву дiвчинку дванадцяти рокiв, сидячу на порозi й камiнцями дзвiнко жбурляючу в пусту бляшанку. Я вже почав говорити в пошуках недбалого зауваження: "Цiкаво, що сталося з маленькою Мак-Ку — чи вона одужала?..." та вчасно припинив, боячись, що вона вiдкаже: "Цiкаво, що сталося з маленькою Гейз?" Врештi-решт, довелось згадати грошовi справи. Переданий їй чек був чистим прибутком вiд здавання матчиного будинку. Вона здивувалась — думала, що вiн давно вже проданий. Нi ще (я, втiм, дiйсно це сказав їй в свiй час, щоб розiрвати всякий зв'язок з Рамзделем). Повiрений скоро надiшле їй звiт про фiнансовий стан. Становище — найлiпше. Дiм можна продати за добру цiну. Деякi з недорогих акцiй, належних її матерi, надзвичайно пiднялись. Нi, менi дiйсно пора. Час менi йти, й знайти його i його знищити.
Позаяк я знав, що не переживу торкання її губ, я доволi довго вiдступав, наче в манiрному танцi, при кожному русi, який вона та її черево робили в моєму напрямку.
Вона й собака проводили мене. Мене здивувало (нi, це риторичний зворот — зовсiм не здивувало), що вид автомобiля, в якому вона так багато їздила й дитиною й нiмфеткою, нiяк не подiяв на неї. Зазначила тiльки, що вiн, мовляв, деiнде полiловiяв од старостi. Я сказав, що вiн належить їй, що я можу взяти автобус. Попросила не теревенити, вони вiдбудуть лiтаком на Юпiтер або Юкон i там куплять машину; я сказав, що в такому разi я куплю в неї Iкар за п'ятсот доларiв.
"Таким темпом ми будемо скоро мiлiонерами!", скрикнула вона, звертаючись до захопленого собаки, — якого вони з собою не збиралися брати.
Carmencite, lui demandais-je...
"Одне останнє слово", сказав я своєю вiдразливою англiйською. "Ти-бо цiлком упевнена, що — ну, добре, не завтра й не пiслязавтра — та коли-небудь, все одно коли, ти не приїдеш до мене жити? Я сотворю цiлком нового бога й стану йому дякувати з пронозливими криками, якщо тiльки ти подаси менi цю мiкроскопiчну надiю" (загальний сенс).
"Нi", вiдповiла вона, усмiхнено. "Нi".
"А мiж тим це б дещо змiнило", сказав Гумберт Гумберт.
За тим вiн витягнув пiстолет... тобто, читач чекає, можливо, вiд мене кепського книжкового вчинку. Менi ж i на розум не могло це впасти.
"Гуд-бай-ай!" проспiвала вона, моя американська, мила, безсмертна, мертва любов, адже вона мертва й безсмертна якщо ви читаєте цi рядки (на увазi маю офiцiйне узгодження з так званими властями).
Вiд'їжджаючи, я чув як вона розкотисто волала свого Дiка; собака ж пустився хвилястим алюром товстого дельфiна супроводжувати авто, та був надто важкий та старий, i скоро вiдстав.
День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно не їздили близнюки по проглядовому склу, вони не могли дати раду моїм сльозам.
30.
Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс — не пам'ятаю номера), я мiг би доїхати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що одразу за Вудбайном, до якого я їхав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс i дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. Їхати нею треба було лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс ще миль сто й тiльки тодi скористатись плямистим, ледачим шосе Зед, щоб потрапити на потрiбну менi автостраду.
Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибої ставали жахливiшими, бруд — густiшим, i коли пiсля десятої милi пiдслiпуватого бiсiвського, черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено смертю й безнадiєю. Мої фари повисли над широкою канавою повною води. Навкiлля, якщо воно iснувало, зводилось до чорної пустелi. Скiльки я не дужався вивiльнитись, мої заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи долю, я зняв свiй гарний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi, подiрявлене кулями светро, й знову пройшов по бруду милi чотири до придорожньої ферми. Поки я йшов, дощ полляв як з вiдра, та менi не стачило сил вернутись за макiнтошем. Подiбнi пригоди вказали менi, що в мене по сутi здорове серце — попри недавнi дiагнози. Десь опiвночi ремонтник визволив машину. Я сяк-так повернувся на шосе Iкс i покотив далi. Пiсля години їзди я впав у вiдчайну знемогу. Я зупинився при тротуарi в анонiмному мiстечку i в мряцi донесхочу набрався солодкого джина з надiйної фляги.