26.
Вона була вдвiчi старшою за Лолiту й на десять рокiв молодшою вiд мене.
Уявiть собi дорослу брюнетку, дуже блiду, дуже тоненьку (вона важила всього сто п'ять фунтiв), з чарiвно асиметричними очима, гострим, нiби швидко-накресленим профiлем i з сiдельцем у гнучкiй спинi: була, здається, iспанського чи вавiлонського походження. Я її пiдiбрав якось у травнi, в "порочному" травнi, як мовить Елiот, десь мiж Монреалем i Новим Йорком, або, звужуючи границi, мiж Тойлестоном i Блейком, при смугло жахливому в хащах ночi барi пiд знаком Тигрового Метелика, де вона пресимпатично напилася й запевняла мене, що ми навчались в однiй гiмназiї й все клала свою драглу ручку на мою орангутангову лапу. Чуттєвiсть мою вона лишень злегка розбурхала, та я-таки надумав зробити спробу; спроба вдалася, й Рита стала моєю постiйною подругою. Така вона була добренька, ця Рита, така товариська, що з чистого спiвчуття могла б вiддатись всякому па етичному втiленню природи — старому зламаному дереву чи овдовiлому дикобразу.
Коли ми познайомились (1950-го року), з нею допiру розлучився третiй її чоловiк, а ще бiльш нещодавно її кинув сьомий в рахунку офiцiйний коханець.
Iншi, неофiцiйнi, були надто численнi й швидкоплиннi, щоб можна було їх каталогiзувати. Її брат, полiтикан з обличчям як вим'я, носив пiдтяжки й фарбовану саморуч краватку, був головою й душею мiста Грейнбол, вiдомого своїми бейзболiстами, старанними читачами Бiблiї й зерновими дiлками.
Протягом останнiх рокiв вiн платив своїй пречудовiй сестричцi сiмдесят доларiв щомiсяця за абсолютною умовою, що вона нiколи, нiколи не приїде в його пречудове мiстечко. Вона розповiдала менi, скиглячи вiд нетями, що чомусь — чортзна чому — всякий новий коханець перш за все мчав її в Грейнбол; Грейнбол надив у роковий спосiб; i не встигала вона озирнутись, як її всмоктувала мiсячна орбiта рiдного мiста, й вона їхала пiд прожекторним освiтленням кругового бульвару, "обертаючись", смiшно казала, вона, "наче клятий метелик у колесi".
В неї було грацiйне двомiсне автiйко й у ньому-бо ми їздили в Калiфорнiю, адже мiй поставний Iкар потребував вiдпочинку. Кермувала за звичаєм вона — з природженою швидкiстю в дев'яносто миль на годину. Мила Рита! Ми з нею роз'їжджали впродовж двох iмлистих рокiв з перервами, й неможливо уявити другу таку хорошу, наївну, нiжну, цiлком безглузду Ритоньку! Поряд з нею, Валерiя була — Шлегель, а Шарлотта — Гегель! Правду сказати, немає й жодної причини займатись менi нею на кранцях цих мрячних мемуарiв, та все ж таки хочу сказати (алло, Рито — де б ти не була, п'яна або твереза, Рито, алло!), що ця моя найбiльш розрадлива, тямуща подруга, врятувала мене вiд гамiвної сорочки. Я пояснив їй, що хочу вiдшукати збiглу коханку й забити її кота. Рита з думним виглядом схвалила мiй план — та вдавшись, поблизу Сен-Гумбертiно, до деяких власних розшукувань (хоч нiчого не знала про справу), сама сплуталася з якимсь бандитом; я вкрай знесилився, визволяючи її — у заяложеному й причмеленому виглядi, але цiлком жвавеньку.
Iншого разу, знайшовши мiй священний пiстолет, вона запропонувала пограти в "руську рулетку"; я вiдповiв, що не можна, в пiстолетi нема барабана; ми стали за нього боротися, й нарештi почувся пострiл, причому куля пiшла в стiну нашого номера, й звiдти забив дуже тонкий i дуже кумедний фонтанчик гарячої води; пам'ятаю, як вона стогнала вiд смiху — дивовижно дитяча ввiгнутiсть її спини, рисова шкiра, неквапливi, млоснi, голубинi цiлунки, — все це оберiгало мене вiд лиха. Не талант художника є вторинною статевою ознакою, як стверджують деякi шамани й шарлатани, а навпаки: стать лише служниця мистецтва. Один доволi смутний бенкет наш мав прекумеднi наслiдки.
Я допiру припинив пошуки: бiс або знаходився в Тартарi або весело горiв у мене в мозочку (де мрiя та лихо роздмухували вогонь), та в усякому разi жодного не мав вiдношення до тенiсного турнiру в Сан-Дiєго, де в жiночому складi перший приз узяла шiстнадцятирiчна Доро ея Гааз, мужоподiбна голобля.
Якось, пiд час зворотної поїздки на схiд, у ницiшому готелi (того сорту, де влаштовуються комерцiйнi з'їзди й вештають, хитаючись, позначенi шильдиками марципановi товстуни, якi звуть один одного Джо або Джим, домовляючись i лигаючи вiскi) мила Рита i я, прокинувшись пополуднi, побачили, що з нами в номерi знаходиться ще одна особа, молодий блiдий блондин, майже альбiнос, з бiлими вiями та великими прозорими вухами. Нi Рита в її журному життi, нi я в моєму його не бачили. Весь вогкий, у брудному фланельному комбiнезонi, в старих похiдних чоботах на шнурках, вiн хропiв на покривалi нашого двоспального лiжка з iншого боку вiд моєї цнотливої подруги. Йому бракувало одного переднього зуба, лоб сприщився в бурштиновий колiр. Ритонька оповила свою гнучку голову в мiй макiнтош — перше, що надибали пальцi; я ж натягнув трусики; по чому ми змiркували становище. На тацi стояло аж п'ять ужитих склянок, що в сенсi прикмет лише важчало справу. Дверi були зле зачиненi. На пiдлозi було чоловiче светро, та пара безформених жовнiрських штанiв захисного кольору. Ми довго трясли їх володаря; нарештi нещасний очуняв.
Виявилось, що вiн зовсiм утратив пам'ять. Мовлячи з акцентом, який Рита визначила як "чисто бруклiнський", вiн ображено iнсинуював, що ми (в який спосiб?) привласнили його (геть нiкчемну!) персону. Ми його швидесенько одягли й потiм залишили в найближчiй лiкарнi, з'ясувавши дорогою, що якiсь вже забутi звивини й закрути привели нас у вiдомий вже Грейнбол. Пiвроку по тому, Рита написала тамтешньому лiкарю. Вiн вiдповiв, що "Джон Гумбертсон" — так незнайомця безбарвно прозвали — все ще не ввiйшов у зносини зi своїм минулим. О, Мнемозiно, солодкiша й найзапальнiша з муз! Я б не вiдзначив цього випадку, якби з нього не почався хiд моїх думок, внаслiдок яких я надрукував у вченому часопису "Кантрип", що шотландською значить "чаклунство", нарис, названий "Мiмир i Мнемозiна", в якому я накреслив еорiю (яка видалась оригiнальною й значною прихильникам цього надчудового щомiсячника) "перцепцiйного часу", засновану на "почуттi кровообiгу" й концепцiйно залежну (дуже коротко кажучи) вiд окремих властивостей нашого розуму, знаючого не тiльки уречевлений свiт, але й власне єство, вiд чого складається стан взаємовiдношення мiж двома пунктами: майбутнiм (яке можна громадити) й минулим (вже зданим на склад). Серед наслiдкiв цiєї статтi, що завершувала ряд моїх переднiх робiт, також помiчених, було запрошення на один рiк до Кантрипського Унiверситету, вiддаленого на чотириста миль вiд Нового Йорку, де ми з Ритою знiмали квартирку з видом на глянсовi тiла хлопчикiв та дiвчаток, якi бавились пiд дубами, далеко внизу, в водометнiй дiбровi Центрального Парку. В Кантрипi я прожив, в спецiальних апартаментах для поетiв i фiлософiв, з жовтня 1951 року до червня 1952-го, мiж тим як Рита, яку я волiв не показувати, животiла, здається, не дуже почтиво — в пришосейному готелi, де я її навiдував двiчi на тиждень. За тим вона зникла, але менш негуманно, нiж її попередниця: за мiсяць я знайшов її в Кантрипськiй буцегарнi. Вона поводилась з великою гiднiстю, позбулася робакового вiдростка в тюремнiй лiкарнi й присяглася менi досить промовчо, що дивне блакитне хутро, яке за словами певної статечної дами, мiсiс Мак-Крум, вона в неї вкрала, було насправдi дарунком, зробленим їй вельми недбало трохи сп'янiлим мiстером Мак-Крумом. Я змiг її витягти звiдти без того, щоб звернутись до її нервового брата, й невдовзi по цьому ми повернулися з нею в Нью-Йорк, знову, на захiдний бiк Центрального Парку, впавши дорогою в Брайсланд, через який, утiм, Рита i я вже переїжджали минулого року.