Ще був вантажний шофер Франк — величезний хлоп: вiн зостався стояти на порозi, тримаючись за одвiрок i трохи посунувшись уперед.
"Здрастє. Дзвонять в мотель з лiкарнi. Доглядальниця Лор питає, чи вже краще мiстеровi Гумберту, й чи збирається вiн завiтати тепер?" За двадцять крокiв, Франк здавався рум'яним та мiцним; за п'ять крокiв, як зараз, видно було, що вiн пошитий з рум'яно-сiрої мозаїки шрамiв: в Iталiї, пiд час останньої вiйни, його так бехнуло, що вiн пролетiв крiзь стiну; однак, попри всi невимовнi калiцтва, Франк здатний був керувати колосальною вантажiвкою, бавитись рибальством, полювати, пиячити й невтомно користатись придорожнiми дiвками. Цього дня — чи то з нагоди великого свята чи просто з бажання потiшити хвору людину — вiн зняв шкiрянку, яку за звичаєм носив на лiвiй руцi (ця рука зараз прижата була до одвiрка) й являв завороженому страждальцевi не тiльки повну вiдсутнiсть безiменного пальця й мiзинця, ба також i голу дiвку, з кiноварними сисцями й кобальтовою iжицьою, чарiвливо нататуйованою на тильному боцi його понiвеченої руки: вказiвний i середнiй палець зображали її ноги, а на п'ясть припадала її голова в вiнчику з квiття. Ах, як чудово... зокрема, коли вона, як зараз, прихилялась до бруса, нiби хитра ея.
Я попросив його передати Марiї Лор, що я залишусь весь день у лiжку й подзвоню моїй доньцi протягом наступного дня, як тiльки буду ймовiрно почуватися полiнезiйського походження (в думках у мене ще траплялись похибки). Тут вiн помiтив напрямок мого погляду й зробив так, що праве її стегенце блудливо дригнуло.
"Окi-докi", проспiвав велетень Франк, лупнув по одвiрку й посвистуючи пiшов з моїм дорученням, а я пив далi, й на ранок температура впала, й хоча я був, як жаба кволий, вдягнув свiй фiалковий халат поверх кукурудзяно-жовтої пiжами й вiдправився в мотельну контору, де був телефон.
Усе було гаразд. Ясний голос повiдомив менi, що: так, усе гаразд, моя донька вчора виписалась iз лiкарнi близько другої години опiвднi: її стрий, мiстер Густав, заїхав за нею iз цуценям кокер-спаньйолем, й привiтом для всiх, на Чорному Кадiлi Яку; вiн сплатив дольчин рахунок готiвкою й попросив менi передати, щоб я не турбувався, залишався в теплому лiжку, а вони, мовляв, їдуть до дiдуся на ранчо, як було домовлено.
Ельфiнстон (вiн у них тонкий, але страшний) був та й залишився таким, сподiваюсь — прегарненьке мiстечко. Вiн нагадував, знаєте, макет — своїми охайними деревцями з зеленої вати й будиночками пiд червоними стрiхами, планомiрно розкиданими по паркету долини, й менi здається, я вже побiжно казав про його зразкову школу, i храмину, i просторi прямокутнi житловi дiлянки, з яких декотрi, втiм, зводились до вельми своєрiдних загонiв, де мул або єдинорiг пасся в iмлi раннього липневого ранку. Забавна штука: на одному грависто-скреготливому закрутi, я боком зачепив машину, яка була при тротуарi, та сказав собi апа ично, а власнику, що замахав руками, — телепа ично (в кращому разi), що вернусь у свiй час, адреса: Бурдська Школа, провулок Бурди, мiсто Кабура; джин, що пiдтримував життя мого серця, мутив мозок, i пiсля кiлькох пробiлiв i провалiв, притаманних епiзодам у снах, я опинився в приймальнi лiкарнi, де старався побити лiкаря й кричав на людей, якi ховались пiд стiльцi, й вимагав Марiї, яка, на своє щастя, була вiдсутня того дня; грубi руки смикали мене за халат, вiдiрвавши нарештi кишеню, й якимсь чином я опинився сидячи верхи на взятому мною за доктора Нелюблю пацiєнтi, лисому, засмаглому мужчинi, який врештi-решт пiдвiвся з пiдлоги й зазначив з анекдотичним акцентом: "Ба хто тут тепер невротик, я вас питаю?", по чому висока сувора сестра пiднесла менi сiм розкiшно iлюстрованих книг в розкiшних оправах та iдеально складений шотландський плед, причому попросила розписку, i в несподiванiй тишi я в передпокої помiтив пацiєнта, якому мiй колега-автомобiлiст указав на мене, i я тихо розписався в одержаннi книг i пледу — символiчний жест, який означав, що я вiдступаю мою Лолiту всiм цим макакам, та що ж я ще мiг вдiяти? Одна проста думка стояла наче голяком проти мене: головне — залишитись на волi. Якби я скоїв якийсь хибний крок, — менi б довелось пояснювати всi подробицi свого злочинного життя. Тому вдав iз себе подурiлого вiд пияцтва. Колезi-автомобiлiсту я заплатив, наплювавши на страховку, скiльки вiн уважав за потрiбне. Блакитноокому доктору Блю, який тепер гладив мене по руцi, я в сльозах повiдав про надто ряснi уливання, якими я мислив доцiльним пiдтримувати непевне, але здорове, не потребуюче жодних оглядiв серце. Перед усiм шпиталем я вибачився з таким фасончастим схилянням, що ледь не впав, додавши втiм, що маю негарнi стосунки з iншими членами гумбертiвського клану. Самому собi я шепнув, що пiстолет мiй в безпецi, й що я все ще не позбавлений волi, — можу вистежити втiкачку, можу знищити "брата".
23.
Вiдстань у тисячу миль по шовковисто-гладкому асфальту вiддiляла Касбiм, де, наскiльки менi було вiдомо, червоний бiс по змовi з'явився вперше, вiд рокового Ельфiнстона, куди ми прибули за тиждень до Дня Незалежностi. Ця подорож тодi зайняла бiльшу частину червня, адже ми рiдко проїжджали бiльше ста п'ятдесяти миль в день, збавляючи решту часу (до п'яти днiв колись) на рiзних стоянках — якi, ймовiрно, були ним детально передбаченi. Тут, мабуть, i треба було шукати бiсовий слiд; i цьому я повнiстю присвятив себе пiсля декiлькох нечуваних днiв блукання по безжально розгалужених дорогах поблизу Ельфiнстона.
Уяви, читачу, мене — такого сором'язного, такого неприхильного до стороннього погляду, надiленого таким природним почуттям чемностi — уяви мене, який ховає безумне горе пiд тремтливим запопадливим усмiхом i вимислює нагоду, щоб з удаваною недбалiстю погортати готельну книгу, в якiй занотованi прiзвища, адреси й повозовi номери проїжджих. "Послухайте", казав я, "я цiлком упевнений, що я тут вже якось зупинявся — дозвольте менi глянути в записи за середину червня. Так-с. Нi, таки бачу, що я помилився, — на якiй смiшнiй вулицi живе цей мiстер Буль.К: Ипро 3. Вибачте, що турбую".