Джон Рей, д-р фiлософiї Вiдуорт, Масачусетс сiчня 5 1955 року.
ЧАСТИНА I 1.
Лолiта, свiтло мого життя, вогонь моїх чересел. Грiх мiй, душа моя.
Ло-лi-та: кiнчик язика долає шлях у три стiбки з пiднебiння вниз, щоб на третьому тюкнути в зуби. Ло. Лi. Та.
Вона була Ло, просто Ло, вранцi, п'ять футiв на зрiст (без двох вершкiв та в однiй шкарпетцi). Вона була Лола в довгих штанях. Вона була Доллi в школi. Вона була Долорес на пунктирах бланкiв. Але в моїх обiймах вона завжди: Лолiта.
А попередницi в неї були хоч? Авжеж — були... Бiльше скажу: й Лолiти б не сталось, якби я не покохав колись далеким лiтом одну, первiсну дiвчинку.
У деякiм князiвствi край моря (майже як у По).
Коли ж це було, а? Приблизно за стiльки ж рокiв до народження Лолiти, скiльки менi було того лiта. Можете завжди покладатись на вбивцю щодо вигадливостi прози.
Шановнi присяжнi жiночої та чоловiчої статi! Експонат Номер Один являє собою те, чому так заздрили Едгаровi серафiми — зле-обiзнанi, простодушнi, шляхетнокрилi серафiми... Залюбуйтеся-но цим клубком тернiв.
2.
Я народився 1910 року, в Парижi. Мiй батько вiдзначався нiжнiстю серця, легкiстю вдачi — та повним вiнегретом з генiв: був швейцарський громадянин, напiвфранцуз-напiвiталiєць, iз Дунавським прожилком. Ось я роздам декiлька чудових, глянсо-блакитних карток.
Йому належав розкiшний готель на Рив'єрi. Його батько та обидва дiди гендлювали вином, дiамантами й шовками (розподiляйте самi). У тридцять рокiв вiн одружився з англiйкою, донькою альпiнiста Джерома Дуна, онучкою двох Дорсетських пасторiв, експертiв з премудрих предметiв: палеопедологiї й Еолових арф (розподiляйте самi). Обставини та причини смертi моєї вельми фотогенiчної матерi були досить оригiнальнi (пiкнiк, блискавка); менi ж було тодi лише три роки, i крiм якогось теплого закуту в найтемнiшому минулому нiчого менi не лишилось вiд неї в улоговинах та западинах пам'ятi, за якими — якщо ви сильнi витримувати мiй стиль (пишу пiд наглядом) — сiдає сонце мого дитинства: усiм вам, мабуть, вiдомi оцi запахущi залишки дня, якi виснуть разом iз мошвою десь над квiтчастим живоплотом, i в якi впадаєш раптом пiд час прогулянки, проходиш крiзь них, край пiднiжжя пагорба, в присмерки — глуха лiтеплiнь, золотава мошва.
Старша сестра матерi, Сибiлла, яка була дружиною двоюрiдного брата мого батька — жила в нашому домi якщо не як безоплатна гувернантка, то як економка. В подальшому я чув, що вона була закохана в мого батька, i як одного разу в зливу, вiн легковажно скористався її почуттям — та й забув, тiльки-но погода прояснiла. Я був надзвичайно прив'язаний до неї, всупереч суворостi — рокової суворостi — деяких її правил. Мабуть їй кортiло зробити з мене бiльш добродiйного нiж батько вдiвця. У тьотi Сибiлли були лазуровi, оточенi рожевим, очi та восковий колiр обличчя. Вона писала вiршi. Була поетично марновiрна. Казала, що знає, коли помре — а саме коли менi виповниться шiстнадцять рокiв — i так воно й сталось. Її чоловiк, досвiдчений вояжер вiд парфумерної фiрми, проводив бiльшу частину свого часу в Америцi, де на кiнець заснував власний iнтерес та набув деяке майно.
Я зростав щасливою, здоровою дитиною у яскравому краї книжок з малюнками, чистого пiску, апельсинових дерев, доброзичних собак, морських обрiїв та всмiхнених облич. Навколо мене велепишний готель Мiрана Палас обертався окремим усесвiтом, вибiленим крейдою космосом, посеред iншого, блакитного, величезного, що яскрився ззовнi. Вiд кухонного хлопа у переднику до короля в лiтньому строї, всi любили, всi пестили мене. Старi американки, спираючись на тростину, схилялись надi мною, як Пiзанськi вежi. Зубожiлi росiйськi княгинi не спроможнi були заплатити моєму батьковi, проте купували менi дорогi цукерки. Вiн же, mon cher petit papa, брав мене кататись човном та їздити на роверi. Учив мене плавати, пiрнати, ковзати, читав менi Дон-Кiхота i Les Mis rables, i я обожнював i шанував його, i радiв за нього, коли випадало пiдслухати, як слуги перебирають його рiзноманiтних коханок — солодких красунь, котрi забавлялися мною, воркуючи надi мною та ллючи дорогоцiннi сльози над моїм веселим безматеринством.
Я навчався в англiйськiй школi, що була розташована за кiлька кiлометрiв вiд дому, там я грав у "ракетс" i "файвс" (гупаючи м'ячем по стiнi ракеткою або долонею); мав якнайкращi оцiнки i пречудово уживався як з товаришами так i з наставниками. До тринадцяти рокiв (тобто до зустрiчi з моєю маленькою Аннабеллою) мав я, пригадую, тiльки два переживання ймовiрно статевi: врочиста благопристойна й винятково еоретична розмова про деякi неочiкуванi явища отроцтва, яка мала мiсце в шкiльному саду троянд з американським хлопчиком, сином вiдомої тодi кiнематографiчної акторки, котру я рiдко бачив тодi у свiтi трьох вимiрiв; та доволi цiкавий вiдгук мого органiзму на перлисто-матовi знiмки з нескiнченно нiжними тiньовими виярками у пишному альбомi Пiшона La Beaut Humaine, який я нишком одного разу витягнув з-пiд купи мармуристих волюмiв Лондон Graphic у готельнiй бiблiо ецi. Пiзнiше мiй батько, iз притаманною йому зичливiстю, дав менi всi вiдомостi цього роду, якi на його думку могли менi знадобитись; це було восени 1923-го року, перед моїм вступом до гiмназiї в Лiонi (де я мав провести три зими), та саме влiтку того року батько мiй, нажаль, був вiдсутнiй — збавляв час в Iталiї разом iз Mm de K. та її дочкою — вiдтак менi нiкому було звiритись, нi з ким порадитись.
3.
Аннабелла була, як i автор, змiшаного походження: в її випадку — англiйського та голландського. Об цю пору я пригадую її образ менш виразним, нiж пам'ятав його до того, як спiткав Лолiту. В зоровiй пам'ятi є два пiдходи: за першим, вдається штучно вiдтворити образ у лабораторiї мозку, не заплющуючи очей (i тодi Аннабелла ввижається менi в загальних термiнах, як то: "медового вiдтiнку шкiра", "тоненькi руки", "пiдстрижене русяве волосся", "довгi вiї", "великi барвнi вуста"); за iншим, заплющуєш очi й миттєво викликаєш на темнiй сторонi вiй об'єктивне, оптичне, вкрай точне вiдтворення улюблених рис: маленьке сяєво з природних барв (i ось так я бачу Лолiту).