—Та мене дядько підвіз,— виправдовується перед Василем; готовий
тако й за гроші признатися, щоб тіки не думали нічого тамо такого.
Чо це йому бути винуватим, як його Женька випхала на ці сани; але не тра йому,— обійде собі кружка та проз тином і буфетом сам вибреде навпере-різ Василеві, такому охочому довести його.
—Я хтів сітра купити, Василь,— це так буцім підмовляє Василя не йти; тамо ж цікавіше; і Горобець щось таке вчворить, що куди тим хлопцям.
Аж остовпів на вуглі цього буфета під такою дерев'яною терасою, що тим літом наймалися з Славкою Кододюком фарбувати та заробили по скількись рублів; так шкода стало себе, що це він мусить десь іти, куди йому не тра; а вторік, як-то дядько, лазив собі по драбині, обмальовуючи зеленим фронтони і стовпчики, і всі так зирили,— бач, які хазяї, якусь копійку додоми зароблять.
А Василь уже хутенько одсовує перехнябленого ящика з-під бутельок, щоб це їм краще у льох пролізти; гайда, бо ще ця Тонька надбіжить; скаже, крадутсь щось.
Не вірилося ну Петрові, як він у цю діру полізе; таким чужим недомашнім духом війнуло з глибини; колись вони туто города тримали горбом до берега і льох цей був їхній.
То ліз би собі, як у свій колишній льох,— що йому тутечки зроблять; буде він боятися теї Тоньки,— лампу гасову раз був забувся, десь вона в кубашці, то ше є.
Петро льоха на свому городі, як це весна, викурить, це й вимастить геть білим; спустишся зимою, то так пахне всим, аж не виходив би,— стій собі в теплі.
А це вже дух магазинний; таким буфетяним розсолом тхне, поплісняві-лими ящиками; бійся ступнути,— шкла цього.
—Чо ти боїся, дурний,— нашіптує Василь, притворяючи так двері у льох, щоб смужка світла давала їм дорогу мурованими ступінями вниз льоху; ще тамо якось дротиною присовує ящика перед дверима,— чорта знадвору взнаєш.
—Га-а!—з-за закамарка стрибнули хлопці, щоб це Петра налякати.
Ото він дуже злякався,— горить ондо-го лампа його в кубашці;
ще й гакати йому будуть,— захоче осьо, то буде їм видко, гляди; його ж лампа.
Ще Василя пождем,— командує Алік, розштовхуючи хлопців у кутки,— скаже, що там.
Та начнім, бо цього Василя дождеся,— нетерплячка така Славкові; щось він підморгує Алікові на Петра; цей-го, може, не схоче.
Уже й Василь, тако нагинаючись під нижнім отвором льоха, налапував ногою в глибокий низ; що заступив трохи того світла з дірки, стало в льосі видко від одної лампи.
Я туто буду стояти,— звеселілим таким голосом обзивається Василь з приступки; це ж він як такий господар, що й двері причиняв, і дивився, чи ніхто не йде тамо.
Е-ге,— Славка щось не дуже згоджується,— як зверха, то далі
дзюркнеш.
Петро й незгледівся, як полилися паруючі струмінчики досеред їхнього кола; а Алік ще й навшпиньки спинається, так хоче обдурити хлопців.
—Дава-но й ти,— не забуває Славка за Петра,— бо обіллємо.
Ще й повів тако рукою од матні, страхаючи Петра; а Василь і собі, аж випнувшись у животі, обома руками одтягуючи пуцвірка,— так думає далі поцілить,— раз дзюркнув у Петрів бік; осьо й я поможу Славці, щоб знав.
Тільки Алік не такий дурний: заким там хлопці лякають Петра, дме собі досередини кола.
Славка з Василем, бачачи, що їм невдача, вже за Петра забули; тра ж доганяти Аліка.
Василь на приступці перший здався; з таким жалем струшує останні краплі, аж заглядає собі наспід, що це вже так скоро одбув.
Певно шо,— ще не здається Славка,— як Алік од самого базару терпів; от Семеняка хитрий.
Дивися-но там,— одпускаючи дух, й собі обізвався Алік; йому тедер що, на його вийшло,— як-то шкпяботить шось.
Світла згори побільшало якось, забиваючи це долішнє світло з кубащки;
двері тягли за собою і ящика, якому легко було повзти по намерзлому льодку під острішком льоха.
Андрей, ти тут.— як-то до свого чоловіка ще боязко обзивається Тонька,— йди тамо з Горобцем шось робити.
Хода,— хлопці, мов щурі, чухнули доверха, затуляючись шапками;
а Петро прив яз до слизькуватого каміння на стіні, не маючи сили смикнутися і собі вгору; був би якийсь хід униз, то вже 0 якось скотився. Чи це такий йому порятунок, що їх тут заскочили та більш не матимуть діла до нього; от собі що,— стояв просто.
Тоньці дійшло, які це гості вкралися до її хазяйства,— гайнула донизу, хапаючись за стіни та зрушуючи стару штукатурку такими обвислими
коржами.
—Ґвалт! То мені мало теї розтрати,— смикнулася до ящиків з тарою, га послизнулася на мокрому, хапнулася за купу ящиків під стіною, а обома коліньми прогребла осклизлим, де-не-де помурованим, камінняччям. Петрові б чкурнути, заким там що; та й хто б його бачив; але бере ще глибше вступає в застінок,— що це немов винуватий за все. А це туто ще хто? — витріщується Тонька у сутінок в тому кутку.
Я не робив нічого, цьоць,— думає так заблагати Тоньку,— е-ге.
їй не так клопіт стати на ноги, як за ці ящики,— оно як посипляться на голову.
А я відки наберуся на вас усіх,— підступається вже скрадьки до Петра, буцім ще не вірить, що хоч одного злапала в руки.— То їден вдерся у віконечко, а це ще другий по ящики лазить.
Мене хлопці заманили,— простягає цю руку з грошима; хоч відкупного давай.
Геть розхристана в цьому халаті поверх куфайки, Тонька прокульгала ступінів кілька до східців,— немов-то й Петрові затуляючи до виходу, і на ці ж коліна подерті роздивитися.
—Не думай, Петрусю, я тебе таке не одпущу,— таку калюгу зробити. А ні. Зара ці ящики перещитаю.
Петро одступився з застінку бликше немов і до тітки, і до ції шкоди на землі; руками аж ну показує: що я такого зробив.
Помагав би Тоньці з цими пошкрябаними, роздутими над тісними халявками коліньми,— вона ту куцу спідничину далі дерла, шукаючи, де ще дірки на панчохах.
—Бо ж, як я з цею крівлею на люди вийду,— так хижо сміхнула,—
скажу, у сцяки влізла.
Петрові аж одлягло, що це Тонька вже не така лиха, аж пригнувся поспівчувати людському горю.
—Бачив,— до кістки пошматувало.— Заглядала так само нагинці до Петрового обличчя.— О, скажу матері — будеш знати.
Мало так вдома, то ще це; побіжить якусь шматку принести обтерти кров.
—Дава-но нагору та прищдпни ці двері, бо ввалить котресь,— не
діждуть того пива. Петро вже поволі зіступував темною шиєю льоха; де яка щілина чи цеглина випала,— устромлював ріжок рукавиці, якесь кубельце вишукував, щоб стати геть малим і залізти в нього.