Це що він соромиться дівчат; а так би, то ого.
Валя з Вертикиївки попросилася чого на іншу парту,— знав би Славка. От подумаєш, потанцювали раз на цьому святі в школі, то тепер як не виїсть очі; наче він там щось до неї мав. Танцюють же ж так усі, щоб коТгіньми між коліна черкатися; то й вони собі. Хто там знав, що в литку упреться,— ґвалт, уже не підходь. Та й май з ними діло, з цими дівчатьми. Тільки Люся Ухман, що з старшими хлопцями гуляє, як-то щось прознала; буває, так зи-ирить, та все однак тими губцями й носиком так ворухне, буцім не йме віри: малий ще. Ці дівчата такі лепеті; а ще дай їм тако щось взнати, то якісь лихі робляться; наче ти їм що винен.
Аж здригоніло у животі таким морозяним холодом,— тікав би й з-перед цього базару, й з-перед цих коней; так закортіло самому десь побути й додумати до кінця про дівчат і про хлопців, і про себе. Але де ти дінешся од цього юрмовиська, стій та й стій; от хоч би й здумав вдарити підборами, то не пустить у холошах,— такого надумав. Наче й той кінь уже щось прознав, от тільки сказати не може; оо йому добре, ні перед ким не має сорому.
"А хто тамечки про тебе шо знає",— одшукалася втіха; аж було немов легше з нею одковзуватися досеред вулиці, не попускаючись полудрабка більше тою рукою, що тримала вже звологлого папірця в рукавиці.
Хай бачать; він оно ще пілсторожовує,— ковз та ковз поздовж саней; а що Йван Горобець як-то виманює його далі до магазинчиків, буцім ще не доказав йому свого прохання.
І хлопці ще десь тако далеко, аж їх не видко; а дядько в гурті ж не впустить з очей своїх коней,— то чо це стовбичити тут кілочком; а тамо баби посунули з церковної брами на обидва боки соші; то й він аж з такої радості вскаженілої що ковзне, а то ще й підгецне, витрушуючи десь зісподу із себе оту-го надуману скутість і знання про себе.
Оддалік уже воза примарилося йому, що зарухалося всеньке містечко, і так зручніше ж стало одлучатися цього натоптаного місця та встатковуватися тамо аалі, геть в інакшому світі, де про нього вже й зовсім не здогадуються,— і що він думав допіру, і що в нього в рукавиці.
А це тобі не той світ, що внизу, чоловічий,— якимсь царством жіночим ну аж запахло — тернові хустки, чорні спідниці та чоботи хромові; не продертися до цих дверей у залізяному магазинчику; ще як вгрібав за дядьком Горобцем, то це йому як-то що показувало дорогу; а вже й дядько десь вкрунувся, й ввикай до цього нового страху перед іншим світом.
— Комансава?
"Саваб'єн",— вертілося на язиці так довго й заніміло, аж здавалося, буцім давно вимовив ці смішні слова перед котроюсь з жінок у терновому, чорному й шкіряному; от тільки втішало й виправдовувало сказане дідом Максимом, що їхня вчителька французької мови не дуже то розмовну знає. Як той Фільо Січкар в реготи; я ся умиваюся,— так учителька доладньо пояснила, де та частка ся вимовляється по-західньому; буцімто й кажеш, що я вмиваюся, а вже ж то розуміється, як я ся умиваю чи там я си умиваю.
—Ти вже написав вірша французькою? — нагадує його давнюю похвальбу вчителька і ще не одпускає від себе; тако білими пальцями прогрібається йому під комір, і вже осьо жінки поопускають 1 собі очі з-понад усього чорного і пахнючого і докірливо чекатимуть обіцяного віршика.
То що ти їм скажеш; як би ж то він жив з дідом у Яроповичах, то ще не такого вповів би їм усім,— дід дочок своїх не понаучував, такі неохочі були; от якесь тамечки слово-друге; а вони з мамою коли навідаються, то дід в'дразу його— за стіл: пиши. Та й списує українськими літерами французькі пісеньки. Жьометруаосіотржурсюрльоотокардемаделєнодваненптітфамана-муркіпортибебидесісменосандемандалапермісьйонельдеграфисонкорсажеенансеталасьйондвандевояжеосісетемуакеявифессаголалаголалаометрети-дюготамбаголалаголала; ще й пританцьовувати показує — фокстрот.
Як сам собі десь у хаті, то виспі-івуєш ще й пригецуєш перед дзеркалом; а тако, щоб на людях — та де, з халєри.
Вони йому на цьому горбку не дають далі дороги, обступивши таким гуртом; от ти знаєш,— танцюй їм та виспівуй; бо вони самі такі співухи та танцюхи, куди твоє діло.
А дзвоники на дзвіниці так перебамкують, що аж нетвердо стояти; і сонцю мовби діла нема до цих тернових хусток та Чорних пальт і чобіт,— одно його видивляється та пропалює та в сором спекотний вкидає; аж їм знаття вже про все. Й чого за хлопцями не побіг, і що тамо біля коней робив, і про дівчат як думав.
Щось же й набалакують; і оно який він славний хлопчик у мами, і будуть з нього люди, ще й село прославить на цілий світ. От тільки Василева мати і Славкова так якось позирають, аж поодступались од гурту: наші хлопці то десь тамо, а ти чо тут.
І спробуй-но виправдатися, як віїґ коні стеріг і що його дядько Горобець просив; то це йому чи в співи вдаритися, чи з якоїсь немочі галамкнути, що тра йому до тітки Вартунихи,— тамо дядько не діждеться його з півлітрою.
Що було типіро одним гуртом, то вже як-то котру жінку не в'зьми, то сама собі гурт; як-то вони збираються такими гуртами рушати, кому де треба. Аж припрошають і його пристати до гурту якого,— притримайся осьдо-го біля вчительки, то не мине тебе за цього віршика якісь бріхи точити; а одступися бликше до магазинчика, то що ж, і перед тими на звіт ставай, чо не з хлопцями.
—Оклєрделяльуно,— аж вишіптує переписане ще колись од діда Максима, але буцімто своє, обіцяне скласти; і вчителька ще цупкіше притримує його попід комір з такою надією, що, бач, зміг же, не обдурив.—Монаміп'єро,— авжеж; нащо ж йому до тих хлопців бігти та слухатися їхніх
матерів; він має дбати про гарне навчання та прославити своє село на всенький світ.— Претаметашіюмо...— з останнім видихом викарбував й втих; нехай знає, що він і далі розказав би, але ще не закінчив або забувся; і що йому тра ще в тавку зайти і щось купити, а то ці гроші з рукавиці геть звогчіють, і що тоді мама скаже.
Втішені такою його сміливістю, аж вертатися стали і ті жінки,— така їм охочість дослухати далі, а ні, то й так подивитися, яка то розумна дитина зростає у них в Кодні; і навіть Василева та Славкова матері поприступали на крок бликше,— тако кожна одною ногою у блискучих хромових чобітках рипнули по втоптаному снігові і вже несуворо собі приглядалися до товариша своїх синів; такою втіхою перейнялися до вчительки.