Вячеслав Медвідь
Льох
Містечкові — Петро Андрієць, Алік Порохнюк. Славка Колодюк, Василь Зіневич — виторгували в баби Богиньки пересмаженого гарбузового насіння за три копійки, і далі ж куди — до коней.
Тамечки їх було ого, вертикиївських, солотвинських, розкопанських, та й коденських не менш. Так-то впізнавали по дядьках чи тітках, котрі звідки. Петро той собі відразу став, де сніг,твердіший; каже, то його дядько кіньми спинився, бо ще тею радюжкою кінь вкритий, що його мати з шматок ткала, а на другому кожух Дядьків —це так" коням тепліше буде£ сам дядько в куфайці пристав до розкопанського гурту де свиньми торгують.
Алік як старший в'зьме підбіжить до Петра і смикає : далі рушати, бо тамо коні гарніші ще й похихоче, що Петро так боїться підбори убрати в сніг,— тільки й роботи, що рукавицею оббиваєш.
Алік такий хитренький,— де б то сказати йдім, ще не таке побачиш, то бере Петра,пїддзюськує:
— Да-но ще дзернят,й випрохує у Петра; там одна кишеня в Петра дірява, то хлопці своє повидзьогують, а в нього в полі й вигребеш до бубки, а в руці всеїднак щось нашариш.
— Г-о,— Петра не дуже й обдуриш,—ми ж порівну поділили, ту чо цеї ?
Не складе ніяк віри, що десь там цікавіше, як тут.
— Зара . гукну хлопців, то поможуть,— лякає Алік, і вже буцім гукати, от як не хочеш з нами.
— Всьдого дядько пшеницю спродасть, то вбіцяв мене провезти гулицею. — Бач, у тих і дядьків на базарі нема.
— Там їден кінь таке показує,— поступається Алік, бо цей Петро такий жлукто, не допросишся.
Пожди-но, він ще не так скаже; цей Петька біжком побіжить.
—Чо ти ті кози плямкаєш,— знущається з Петра далі,— думав, я не бачив, як ти в носі длубався.
Петро для годиться руки з рукавицями повстромлював у високі, аж під пахви, кишені,— хай собі каже, йому що.
— Думаїш, як шаліком обмотав рота, й не видко буде.--Ото-о (гра цього Петьки, як торішнього снігу; вони й так собі.
Алік одступився далі впроти конячих голів, буцім поправляє о палки; осьо він вже йде, то знатимеш, як одлучатись од гурту.
Петро поцокав зубами, нашукуючи язиком, що там од бубки всталося,— як вони такі мудрі, хай не ждуть, а він осьо щось знає. Чорта скаже, е-ге.
—Ну, пужди, пужди,— м'явся Алік, наджидаючи, що Петро ще спам'ятається, та ледь діставав простягнутою рукою металеве кулко надишлі — таку немов надію подавав Петрові: не вгав, бо шкодуватимеш; зрадникові знаєш що буде, дивилися ж вчооа кіно.
Алік то вгадував, як це Петрова душа розривається, що аж впікся очима в його пальці на кулкові; та й так поволі попускав кулко, обгладжуючи вже й пучкою одною, навтішуючись, який Петро микита.
"От качка дурнуватий",— уже хотів хоч прізвиськом допекти, але пошкодував і слова даремно; десь почув, як з-за багатьох саней, аж од Січ-каревих воріт, погукали його.
Притримавши пальці біля ніздрі, Петро заворожено роздивлявся, як розсичувалася і втавала жовтогаряча пляма на витоптаному снігу, а пара од неї обповивала коневі живота, ще й так гіркувато пахла.
"Бачив би Алік",— ото буде що розказувати хлопцям; кажуть вони, ,в носі; хай оно свої шмаркаки повтирають — аж блищать рукава й так.
Аж смішно зробилось Петрові,— то це вже й друга коняка робила калюгу в снігу, де не так було вибито, і в снігу аж піна скипала. Та пляма аж трохи більша була, і що дзюркотіло довше, як перш, то та калюга напливала на другу і таким пінявим віночком її обіймала.
Сонечко з морозом так вгрівало і кінське волосся, і калюги під кіньми, одну, як руденький чайок, що їм у шкільній їдальні дають, а другу аж золотаву, як хрести на церкві.
—Що, Петро, пива захтів.— Думав, побачить дядькову голову над кінськими вкритими спинами, а це десь з-під черева тої коняки вбізвався такий знайомий голос.
Іван Горобець веселенько заглядав зпопіднизу, що якби тако Петро, то й шапка скотилася б долу.
Син, катни-но до Вери Бартунихи, хай пужичить,— і десь як-то з чуба розпатланого чорного над очима вихопив заткнуту газетним, корком пляшечку.
Мині дядько казав тутб поглядіти.— Але Горобець уже тужливо прозирав межи кінських ніг, куди б далі ковзнути своїми шкіряними чопанцями.
Петро ще попозирав за дядьковою шкіряною шапчиною, яка раз проз раз вигулькувала над саньми, не до верху закладеними мішками з пашнею; аж хрумкнуло в шиї, так одвертав голову в піднятому комірі, та не давав ногам ворухнутися.
—Що це той Семен хтів,— почулося од задка саней, мовби й не до
нього мовлене.
Знав би він,— й не так страшно було б перед хлопцями. Погляд його, мандруючи по пузатих мішечках, хвостові, що й ще здимався при корені од натуги, по нутряному тілові, яке понигувало, все більше ховаючись у шовковистий віночок темнуватої шкіри, скидаючи останні краплі іскристого пива, припав тепер до передків чобіт, аж наче вмерзлих у снігову землю.
Йому ще тако нагнутися чи присісти, щоб не так зоддалік видко було, та й. Пальці в чоботі крізь гонучку, вустілку ще й підошву прочували знахідку ще добріше, ніж це коли він думав, що тамо під ногою в нього; таким, ну, камінчиком муляло аж до серця.
"Ту чо це буяться",— зо гніву такого притупнув лівою, збиваючи невидиме снігове порохно з каблука; а рукавицею тако ще й правого обмахне й так, і звідси; і геть без страху, сцупивши зубами рукавицю, одклеїв папірця з підошви, пом'яшкореного і проклеєного навхрест цигарковим папером.
Доладньо встромив папірця навстоячки в рукавицю, боячись і подивитися, яка цифра була намальована, і затручав туди, геть не торкаючись холодної поверхні з рубчиками, півдолоні.
То скіки це дядька ждати, як йому тра вже йти, бо це таке: і покатають тебе який чорт, і од гурту одбився. Повнаджуються тамо, де цікавіше, як туто; а ти стій, як укопаний, бійся рушити з цею знахідкою,— от-от хапнуться, та до нього: а шо то в тебе, Петрику, в —рукавиці, дава-но цюди.
З такого страху аж геть одбіг би людей, дременув гуличкою до мосту, а тамо дядьки лід рубають для молочарні; типір-то йому як панові, стій собі в теплі од батькових кальсонів з поворозками на кісточках і ватяних батькових штанів.
Старші то ще нічого,— порегочуться, та й; а як оно дівчата взнають про кого, то й не підступися: у кальсонах. Нечвидні такі; хай-но самі покажуть, у яких трусах ходять,— баєвих по коліна. Славка як піддобрахається, то любить нашіптувати,— заки здереш ті труси, то малахва аж до кінчика підступає; понигаєш пару разів, та й злазиш. Г-от, хвалько; думає, як спробував раз між коліна, то таки-ий парубок; а проте ж допитується, яке в нього. Підзирив десь на річці впроти школи, що в Петра не зарощене, то сікається, не перестає; давай поміряємося. Не було б, кажи, роботи,— мірятися; Петро й так про себе знає щось.