Це сталося взимку 1888 року, коли випало багато снігу.
Тієї зими дуже скрутно велося моїм батькам. Ми закололи тільки одне маленьке порося, і ковбаса вийшла така тоненька, як мій палець. Коли мати варила її в каструлі, то вона репалася і перетворювалася в кашу. Проте кожен з нас твердив: "Я зроду не їв такої смачної ковбаси!" Всі навіть раділи, що на світі буває й така тонюсінька ковбаса. Ми, діти, веселилися, танцювали, а разом з нами розважалася й мати.
Уже ковбаси давно не стало, і в коморі висіли тільки чотири окости та сало, тоненьке, мов листок паперу. Ці запаси мати берегла, навіть торкатися до них було заказано. Однак ми не голодували. Картоплю мали й кукурудзу. А мати була майстриха вигадувать страви. Щодня вона винаходила щось нове. Навіть кукурудзяну кашу вміла викласти на тарілку так, що ми аж роти роззявляли. Робила в тарілці візерунки або накладала каші по вінця і повідала, що то — фортеця, яку треба здобути. Ось сюди увірветься ложечка, як штурмове військо. Гоп—і зніме вартового... Гоп— і схопить солдата... Гоп — і нема полководця...
І ми уминали кукурудзяну кашу, наче родзинки.
Одного дня — саме хурделиця мела,— до нас завітав дядько Іштван у такій величезній шапці, в якій ніхто ніколи не ходив.
Для нас то була велика шана. Дядько Іштван доводився братом маминому батькові. Він жив у превеликому достатку, в коморі в нього завше було повно-повнісінько. Казковий багатій! З ним звичайно і порівнювала мати казкових королів. Мовляв, стільки мав свиней, як дядько Іштван... Стільки в нього скарбів, як у дядька Іштвана... Був страшенно багатий, як от дядько Іштван... Переконливіше за це годі було сказати.
Одним словом, навідався до нас дядько Іштван у величезній шапці. Кожна шерстина на ній була скуйовджена і вкрита памороззю. Дядько скидався на справжнього Діда Мороза. Та боронь боже покепкувати з нього. Ми, діти, забилися в куток і звідти боязко озирали великого, дужого чолов'ягу. Вуса мав такі ж волохаті-кострубаті, як і шапку, висіли на них бурульки, мов на солом'яній стрісі.
Дуже вже було незвично, що він забрів до нас просто так. До того ж і батька не було дома. Він тоді працював у Будапешті, на заводі Грегерсена. Надсилав нам звідти гроші — то п'ять, то двадцять форинтів. А тільки двадцять форинтів завжди доводилось комусь сплачувати, тож мати годувала та зодягала нас тільки з п'яти форинтів і з того, що сама заробляла шиттям.
— Гм, бач які! — мугикнув дядько Іштван.
Він озвався так до нас, аби ми не боялися його.
І ще сказав:
— Лютий надворі гуде, а літечко де? — і повторив кілька разів: — Лютий надворі гуде, а літечко де?
Ці слова стали згодом крилатими. Вони так сподобалися нам, що ми зробили їх нашим бойовим гаслом і навіть у серпні вигукували: "Лютий надворі гуде, а літечко де?"
На дядькові був сіряк — сама тільки вовна. Кожна шерстина від паморозі перетворилася на срібну нитку, і дядько скидався на величезного срібного ідола. Це був справді казковий дядько. Навіть здалеку видно було, що це — багатир, бо, здавалось, він весь викарбуваний із срібла.
Дядько сів на єдиний стілець. Я не пригадую, щоб він заходив до нас раніше, а тим більше сідав. А коли вже й заглядав, то тільки лаявся. Голос мав надміру гучний і сильний. Так умів на всі заставки лаятись, що навіть грім небесний після тої лайки здававсь пискотінням курчати.
Та зараз він не гримів, а тільки бурчав.
— Дочко, знайдеться в тебе трохи свинини?
— Ви ж знаєте, дядьку Іштване, ми закололи лише невеличке порося.
— Порося? Що ж, на сніданок стане! Покажино мені окіст. Який він?
— Хвалитися нічим, дядьку Іштване.
Мати вийшла. А я — за нею. У маленькій комірчині було зимно, як надворі. Мати шепнула мені:
— І чого він приперся? Таж у нього в коморі окости більші за тебе, синку!
Вона зняла окіст із жердини, на якій висіли шматки поросятини, тицьнула мені в руки, щоб я ніс до хати. Цим вона хотіла показати, що окіст невеличкий.
Як побачив мене дядько Іштван, розгорнув сіряк, одкинув поли і витяг з кишені штанів величезного складаного ножа. Навіть ніж мав такий, що годився тільки могутньому і багатющому чоловікові. Розкритий, він був скоро півметра завдовжки. Окіст аж злякався: що то буде, коли віткнуть у нього ту здорову шаблюку.
Мати заслала стіл скатертиною і поставила найкращу порцелянову тарілку, яка мені дуже подобалася. Довкола по ній низалися зелені листки полуниці. Мати поклала шинку на блюдо і принесла гарний золотаво-жовтий кукурудзяний хліб. Хліб не дуже вдався: саджаючи його, мати щоразу скаржилася, що з кукурудзяного борошна в неї не виходить такий хліб, як у селянок. Мабуть, своїми тоненькими ручками вона не могла його добре вимісити.
— Кукурудзяний хліб!—скрикнув дядько Іштван.— А хіба нема пшеничного? Що ти за господиня, дочко?
Він узяв окіст, одбатував добрий шматок, а хліба вкраяв трохи і заходився їсти.
Зуби в дядька були жовті й здорові, мов лопати, точнісінько як у казкової зубатої відьми, що ловила малих дітей і приказувала: "Зуби мої, зуби, ніжне м'ясце розжуйте! Зуби мої, зуби, розкришіть ніжні кісточки!"
Дядько Іштван пригощався, а ми раділи, що він навіть кукурудзяним хлібом не погребував. Узявся й до нього. Раз одкусив, удруге — і гарного жовтого окрайця хліба наче й не було. Однак ми з подивом помітили: великий шмат шинки зникає швидше, аніж хліб.
— Ну,— озвався дядько,— до цього хліба ще трошки шинки.
І знов одрізав від окосту чималий шмат.
Тепер знов хліб упорав раніше.
— Ну, до цієї шинки ще трохи хлібця! — сказав і одчикрижив від хлібини.
Ми вже наперед тішилися з того, що тепер уже хліб залишиться. До лишку хліба дядько знов одрізав шинки.
Так він наминав, плямкав на весь рот і хрумкотів зубами, перемелюючи їжу, як млин зерно. Ще ніколи в житті ми не бачили такого ненажеру. Жовті зуби-лопати молотили так, що в моєї матері аж мороз сипав поза шкірою. Я відчував те саме і з жахом подумав: "Дядько Іштван з'їсть усю шинку!"
Таки з'їв. Так жував, так трудився, так жадібно уминав, наче собака, якому кинули ласий шматок. Навіть очі йому блищали по-собачому. А очі мав великі, налиті кров'ю. Неквапно скинув з себе сіряк, бо було тепло, дарма що топилося тільки сирим осиковим суччям та хмизом,— таке мали ми паливо. Але в хаті було четверо дітей, тож мати топила не жаліючи. Вона і зараз, коли дядько Іштван пожирав шинку та кукурудзяний хліб, підкладала на вогонь.