– Дивина та й годі, – мовив Людвіг Чотирнадцятий і почухався. – Я промандрував цілий день, а опинився майже дома.
На мить йому закралася думка повернутись до нори й повечеряти у мами Ларсон. Та одразу ж і зникла.
– Раз я надумав утекти, то й утечу, – промурмотів Людвіг Чотирнадцятий. – Якби ще не хотілося їсти, то все було б чудово!
Він подивився крізь огорожу на овес, що ріс на полі. Як це вчора казав Лабан: "З цієї трави мама готує вівсяну кашу". Людвіг Чотирнадцятий не те щоб і любив кашу, але щось же треба вкинути в рота. Він перестрибнув через канаву, проповз попід огорожею і допався до вівсяного волоття. Але вівсяною кашею й не пахло.
– Дурний Лабан одурив мене, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий.
А їсти хотілося так, що аж за душу тягло. Тато Ларсон любив казати: "У людей завжди повно їжі". Та хіба ж Людвіг наважиться підкрастися аж до подвір'я? Він же не вмів хитрувати. А ще – не міг здолати страху. Тож перше ніж на щось зважитися, Людвіг Чотирнадцятий довгенько розмірковував.
– Мені більше допікає голод, ніж страх, – півголосом мовив він. – Щоб дістати їсти, я проберуся до людей.
У вівсі Людвіг Чотирнадцятий почував себе в безпеці. Ніхто з людей не міг його тут побачити. Але, коли поле закінчилося, стало важче. Людвіг Чотирнадцятий поповз по землі між двома рядочками невисоких кущиків. Людвіг Чотирнадцятий почув, що запахло солоденьким і смачним. Тато Ларсон розказував колись, що люди вирощують добрі ягоди, які називаються полуницями. Людвіг Чотирнадцятий здогадався, що втрапив на полуничну грядку. Він нашорошив довгі вуха. У темряві щось забряжчало. А тоді знов запала тиша. Може, Людвігові почулося? Він витягнув шию, щоб роздивитись, як швидше дістатися до людського подвір'я. І ВРАЗ ВІН ПОБАЧИВ ПОТОРОЧУ!
Просто перед ним стояло, розчепіривши руки, високе одоробло в довгому піджаку. Людвіг Чотирнадцятий зроду не бачив живої людини, хіба що намальовану в книжці, яка була в Юке–Ю і Туфе–Ту. Може, ця потороча на полуничній грядці – людина? Людвіг Чотирнадцятий затамував подих, уп'явшись очима в поторочу. І чим більше дивився, тим химернішою вона иому здавалася. Людвіг Чотирнадцятий протер очі. Ні, йому не ввижалося. На голові в неї був крислатий капелюх, але звичайного обличчя з очима, носом, вухами й ротом не було й знаку! Знов почувся брязкіт. Людвіг Чотирнадцятий помітив, як щось блискуче й мерехтливе звисало з розчешрених рук поторочі. Це ніяка не людина, а щось іще страховинніше. МОЖЕ, ПРИВИД?!
Людвіга Чотирнадцятого ніби морозом обсипало. Він забув про будь–яку обережність. Стрілою помчав через полуниці, через овес, стрибнув і... опинився в канаві біля тину.
– Ряту–у–у–уйте! – запищав хтось поруч.
– Ряту–у–у–уйте! – заскімлив і Людвіг Чотирнадцятий.
Він опинився просто на м'якенькій, живій, писклявій, пухнастій грудочці.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Важко сказати, хто злякався дужче, Людвіг Чотирнадцятий чи пухнаста грудочка.
Принаймні Людвіг Чотирнадцятий озвався перший:
– Що за манера налітати на безневинних звірят, – почав сваритися він. – Ось я заявлю на тебе в поліцію!
– Я не налітала на тебе, бо не вмію гаразд літати, – пропищала пухнаста грудочка. –І коли вже на когось заявляти в поліцію, то тільки на тебе. Не я ж сюди впада!
У канаві була напівтемрява, та коли Людвіг Чотирнадцятий придивився, то помітив, що пухнаста грудочка набагато менша за нього. І помалу страх його розвіявся.
– Що ти тут робиш такпізно? І сама–самісінька? – здивувався він. – Така малеча, як ти, вже давно повинна спати.
– Мені страшно йти додому, – жалісливо писнула грудочка. – Запахло лисом, а лиси такі страшні!
Людвіг Чотирнадцятий крізь сміх спитав:
– Хіба ти ніколи не бачила лиса?
– Зроду, – відповіла грудочка. – Тільки на малюнку. Лиси в білих хутрах, з довгими вухами ще й з манюніми м ячиками на хвостиках.
– Ти дивилась не на ті що слід малюнки, – мовив Людвіг Чотирнадцятий.
– Яка ж я дурна! – засміялася грудочка. – Знов переплутала! І коли вже я навчуся розрізняти лиса й зайця? У лиса руде хутро й довгий хвіст. А ще лис дуже хитрий.
– Оце вже схоже на правду, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.
– А ти хіба бачив живого лиса? – спитала грудочка.
– Скільки завгодно, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.
– І ні разу їх не боявся?
– Ні разу, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.
– То ти хоробрий, – сказала грудочка. – Як же тебе звати?
– Людвіг Чотирнадцятий Ларсон, – відповів Людвіг.
– Ну й кумедне ім'я! – засміялася грудочка.
– Де ж воно кумедне?!– просичав Людвіг Чотирнадцятий. – Ми – найбільша родина на цілий ліс, і випадково мені випало бути чотирнадцятою дитиною. Бач, як усе просто!
– У тебе тільки тринадцять братиків і сестричок? – пропищала грудочка. – Це не так уже й багато, щоб вихвалятись.
– Наче в тебе їх більше, – буркнув Людвіг Чотирнадцятий і трохи розгнівався, бо ця грудочка осмілилась брати його на кпини.
– Я ледве чи й перелічу своїх братиків і сестричок, – відповіла грудочка. –А звати мене Тутта Карлсон.
У канаві запала тиша. Обоє гадали те саме – хто ж ти? Людвіг Чотирнадцятий спитав перший:
– Правда ж, ти пташка?
Тутта похитала голівкою.
– Але ж ти сама казала, що трохи літаєш?
Тутта знов похитала голівкою.
– Ти мешкаєш у цьому лісі?
І знов Тутта похитала голівкою.
– У людей?
Нарешті Тутта кивнула голівкою.
– А якого кольору твоє хутро?
– Я не маю хутра. У мене жовтий пух, – відповіла, Тутта Карлсон.
Людвіг Чотирнадцятий почухав за вухом.
"Що ж воно за жовта пташка, яка не вміє гаразд літати і мешкає у людей? – думав він. – Невже це..." Людвіг Чотирнадцятий гикнув.
– Ти часом не курка? – обережно спитав він.
Тутта Карлсон не квапилася відповідати.
– Ти не чуєш, що я питаю? – мовив Людвіг Чотирнадцятий.
– Та чую, – пропищала Тутта. – Ні, я не курка. А ти хто такий? Ти мешкаєш у лісі?
Людвіг Чотирнадцятий кивнув.
– Ти свійський?
Людвіг Чотирнадцятий похитав головою.
– Якого кольору твій пух?
– У мене не пух. У мене руденьке хутро, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.
– А хвіст у тебе довгий?
– Авжеж, – відповів Людвіг Чотирнаднятий.
– Ура! Тодія вгадала! – вигукнула Тутта Карлсон і підступила до нього ближче. – Ти – заєць!