Залюднювалася країна швидко. Фільварків тут ще не було. Але чималі прибутки волинських та галицьких магнатів не давали спокою брацлавському панству. І, перетворюючи свої мрії на дійсність, почали вони наступати на селянина.
Посипалися данини за данинами, толоки за толоками, а толоки почали перетворюватися на панщину, та не завжди скорялися їй степовики. Звикли вони до військової небезпеки, до боротьби з татарами, з природою й хижаками. Загартовані в боротьбі, опиралися вони панським зазіханням, і якщо магнатові, оточеному військовою силою, щастило визискувати, то це вже було не під силу дрібному дідичеві, бо він щохвилини стояв віч-на-віч із своїми підсусідками чи то слобожанами.
Ставши вірним васалом Потоцького й потрапивши до магнатського палацу, щоправда, не як гість, а як двірський полковник, Горленко відчув, що доведеться перебудувати все своє життя. Треба й причепуритися за модою, і хату оздобити по-європейському, щоб не сором було привітати гостей. Треба й челядь пристойно одягнути, і ридван замовити, і дружину привчити до шляхетських звичаїв та витівок. А на це треба грошей і грошей.
І взявся він за свою челядь та хлопів.
Сплачували вони йому різні данини, приходили кілька разів на рік на толоки, але панщини в них не було, і звалися вони не хлопами, а делікатно — підсусідками.
Знаючи їх завзяту вдачу, Горленко не був певний, як вони поставляться до його зазіхань. Зопалу вони могли підпалити хутір, а Горленко був надто обережний, щоб рискувати своєю садибою.
Ось чому почав він спроквола домагатися свого.
Він мало не подвоїв толоки, скликаючи селян або гатити греблю для рибного ставу, або орати землю під озимину, або молотити, або капусту квасити.
Поспільство бурчало:
— Та невже так можна, пане полковнику? Щохвилини відриваєшся від господарства. Ані змолотити, ані буряків повикопувати.
— Та я й сам бачу, — хитро підтакував він. — Але що ж робити? Я теж не можу, щоб усе гнило в полі.
— Змилуйтеся, пане полковнику. Робиш від зорі до зорі, а в самого серце в'яне, як подумаєш, що воно вдома.
Горленко удавано замислювався, морщив брови і зненацька, начебто знайшовши раду, розпливався усмішкою:
— Ну, добре! Замість працювати шість день, приходьте тепер на три дні і на тому тижні знов на три.
Селяни перезиралися, чухали потилиці і знехотя згоджувалися. А Горленкові тільки того й треба. Минуло два-три тижні, і знов на хуторі знаходилася негайна робота, знов скликав він селян на шарварок. І знов бідкалися вони, і знов Горленко, зглянувшись на їх прохання, розкладав їм роботу на кілька тижнів рівними частками.
— Падлюка, — з ненавистю сичали селяни. — Всього йому замало.
— Це його ксьондз підбурює, — із забобонним жахом шепотіли баби.
— Ксьондз ксьондзом, а зиск зиском, — похмуро відгукувалися чоловіки. — Бачить, що всі навколо починають шкуру з людей дерти, ось йому й заздрісно. А парубки завзято кидали в просторінь:
— Доведеться тікати.
— Втечеш, коли дружина наплодила з півдесятеро. . В кого діти — тому заказано шляхи.
— А чого ж ти такий плодючий! — штовхав його хтось із жартунів. — Ти б по-чернецькому...
— Іди ти під три чорти, — відмагався той під бучний регіт молоді.
А Горленко повільно й неухильно гнув своє. Дали йому селяни поволівщину — четвертого бичка від річного приплоду; дали медове, і десяту рибу з улову, і звірячі шкури. І всього йому було замало. Нове життя вимагало нових затрат. Не можна було відставати від інших полковників. А на бенкети, пишний одяг, пиятику та різні витівки не вистачало того, що-витягав він із поспільства.
— Ось тобі й старшина, — крехкали вони, віддаючи Горленкові останнє.
— А хіба старшина — не той же пан? — відгукувався хто-небудь.
— Навіть гірший за пана, бо він знає, де в людини останнє личко заховане.
— І скільки в жінки полотна в скрині.
— І скільки яєць несе кожна курка.
І незмінною луною гомоніли молоді, самотні й завзятті. — Тікати тра! Скрутить він нас у баранячий ріг.
І стриманою загрозою гули молоді басисті голоси.
Але безнадійно хилилися батьки. І сльозилися, каламутніли баб'ячі очі, з'їдені димом, наче віконні шибки в осінню пронизливу мжичку.
У Потоцького була велика картярська гра.
Сивоусі магнати; блискучі угорські й саксонські драгуни, панії, прелати й мало не вся околишня шляхта юрбилися навколо зелених столів, де відбувалися тpaгeдiї і лихі жарти примхливої долі. Мовчазні пахолки розносили таці з келихами меду й солодких вин. Золотими списиками дрижали вогні високих воскових свічок у канделябрах та жирандолях. І падали на зелене сукно барвисті прямокутники карт, даруючи одним багатство, а в інших відбираючи останнє.
За головним столом сидів і італійський граф Гвідо Фалієро. Він уже тиждень гостював у Потоцького, і на його пошану відбувся не один пишний бенкет. Говорили, ніби він таємний агент Казімо Медічі [155], що довгий час жив в Англії при дворі королеви Єлизавети. Говорили, ніби він готує отрути без смаку, паху й кольору, якими італійські володарі позбавлялися зайвих людей. Казали, що він складає гороскопи краще за всіх європейських астрологів, що йому відомий еліксир вічної молодості і що він дивовижний знавець картярської гри й навіть має перський талісман, від якого ніде й ні в чому не знає він поразки. А головне, гостює він у Потоцького недарма. Потоцький знов задумав якісь інтриги в Молдавії і сподівається, з допомогoю Фалієро, встановити зв'язок з Угорщиною і навіть самим цicapeм.
Тільки що скінчилася гра, Гвідо Фаліеро недбало тасував карти, і на його пальцях мінилися променистими зорями дивовижні діаманти. Зацікавлений таємним гостем, Горленко висунувся наперед і опинився по той бік зеленого поля.
— Prego unа partito, signore colonello //Одну карту, пане полковнику (італ.)//, — простяг до нього колоду італієць, помітивши за Горленковим поясом полковницьку булаву.
Горленко збентежено озирнувся. Невже гордовитий чужинець звернувся до нього? І не помітив, що за його спиною стоїть Стефан Потоцький і хижі іскри палають в його блакитних очах.
— Heвжe пан полковник не грає? — спитав він, ставши поруч Горленка.
— Та... я... я... вельможний пане...