— Розступіться! Дайте дорогу! — гримнув він, наїжджаючи на козаків.
— Пустіть його, панове,— сказав Корж, заспокоївшись. — Хай їде і не забуває твердого козацького слова.
Козаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом.
— Швидше, бо доженемо! — реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами.
Тільки не сміявся старий швець Омелько.
— Боже мій, боже, — шепотів він гірко. — І тут знайшла нас панська сила. Знову потягнуть під батоги, на панщину. Почнеться визиск... Тісно стало на божому світі! Ой, тісно...
— Мовчали б краще,. діду, — спересердя обернувся Корж. — Хто дасть вас кривдити? Руки короткі! Бачите, як тікають.
— Ой, ненадовго, синку. Повернуться вони, заберуть наш степ, як забрали Волинь та Галичину, — зітхнув старий і тоскно захитав головою.
Козаки були стурбовані. Купками юрбилися вони коло церкви і радилися, що робити. Дід Омелько ойкав і запевняв, що треба тікати світ за очі, бо новий пан запише їх до pеманенту, а потім наїдуть судді та підсудки і довідаються про кожного, хто він і звідки, і поженуть їх до колишніх панів.
— Та схаменіться, діду, — палко говорила молодь, — на чорта йому турбуватися ,за інших панів, коли ми потрібні йому, як криниця в степу.
— Ось побачите!
— Побачимо, тільки не те, що ви гадаєте. Він, певно, запише нас до реманенту, але щоб обернути на власних хлопів.
— Оце справді! Тільки не діжде.
— Тра тікати, — промовив мовчазний коваль Максим, замислено чухаючи волохаті груди.
— Чому? Це ми завжди встигнемо. Мо, ще чорти занесуть його в болото та й утоплять.
— Тю, дурню: чорт чорта не чіпає. Вони між собою куми чи свати.
Але ніхто не всміхнувся на жарт.
— А як же воно буде з землею? Невже віддамо її чортовому панові? Орали, косили і — маєте: наше не наше! Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти, як у піснях співається.
— Та... шкода, що нема старшини. Він знає, що нам, козакам, дано грамоту на землю і вольності. Тільки де вона, тая грамота?
Козаки замовкли, задумалися.
— А я так гадаю, панове, — підвів голову коваль Максим. — Не треба поперед батька в пекло лізти. Почекаємо, побачимо, що і як, і коли буде потреба, є в нас шаблі й рушниці боронити своє.
— Е, ні, з шаблями й рушницями далеко не підеш, загули козаки. — Це тобі не Туреччина.
— Атож!
— А ще краще, — порадив Корж, — дочекатися старшини. Хай він розшукає привілей на нашу землю. Де це чувано, щоб двічі видавати грамоту на один грунт!
Порада вподобалася. Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися.
Корж запріг коня й поїхав додому. Горпина мовчки сиділа .позаду, спираючись на полудрабок. Обличчя її змарніло від недавньої тривоги. Очі блукали в далечині, але не помічала вона весняного розквіту степу. Думала вонa про те, що прийшов край їх спокою, що поява пана страшніша від татарського наскоку і сарани., і душа їй скеміла від важкого передчуття.
— Злякалася? — жартливо спитав Корж, обертаючись до дружини, — Нехороше! Козачка повинна бути смілива. Правда, синку? — нахиливсь він до дитини, що відірвалася від материнської груді. — Ач яке маленьке! Чого насупився? Татко оборонить тебе од панів. А виростеш — сам козак будеш.
Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.
Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.
Кінь ішов узькою степовою доріжкою. Навколо квітнув степ, як .розкішний килим, затканий усіма барвами веселки. Яскраві тюльпани розсипали навкруги свої вогняні ліхтарики. Гостро пахнули дикі гіацинти і якісь дзвіночки, що квітнуть тільки напровесні. Жагучими пахощами дихала земля, розпалена сонцем. Оглушливо цвірчали коники, дзвеніли жайворонки, і густо й низько гули джмелі.
Дитина спала. Горпина думала про те, що-то чекає діда Омелька, що буде з ним і всіма сиверянами, і коли-не-коли важко зітхала.
Про що думав Корж, він не зміг би відповісти. Але міцно й радісно відчував він своє кремезне тридцятилітнє тіло, повне буйної сили і здоров'я. З насолодою підставляв спину весняному сонцю і щось мугикав крізь зуби, пихкаючи коротенькою люлькою.
— Ай-ай, пане! Зіпсували ви всю справу. Хіба можна так одверто і гостро! — ахкав пробощ Маєвський, хапаючись за голову.
Пан Бжеський допіру розповів йому про зустріч із сиверянами і роздратовано бігав з кутка в куток.
— Тут вам, пане, не Річ Посполита. Ці єретики дикі й уперті, як зубри. Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту. І, якщо дозволено вжити аналогії з нашою святою церквою, одверту тактику інквізиції тут мусять заступити тонкі заходи отців єзуїтів.
Але Бжеський не міг заспокоїтися.
— Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, мусив хитрувати и принижуватися перед якимись хлопами! Пане ксьондз, при всій шанобі до вас, я вважаю, що Ваша тактика є злочинний попуст. Ви самі потураєте їх свавіллю. Це така нахабність, така зухвалість... таке... — не міг він підшукати досить міцного слова.
Бжеський роз'ярився. Поводження Коржа і козаків здавалося йому нечуваною образою. Як кожен шляхтич, Бжеський був насичений кастовими забобонами. Люди без гербів і родоводу — не люди, а якась напівхудоба, створена, щоб служити шляхті, працювати на шляхту і бути німим атрибутом її існування.
Скільки б шляхта не говорила про демократизм, про братство і рівність, про "злоту вольность" і незалежність — всі ці чудові принципи, вичитані з промов старого Риму, вона пристосувала виключно до себе — єдиної верстви Речі Посполитої, що мала всі громадські права.
Поводження козаків боляче вразило його самолюбство. Це був бунт, повстання худоби, в'ючаків проти хазяйської волі. Якщо б він і досі був на чолі військового загону, Бжеський, не замислюючись, зруйнував би і село, і їх єретичну церкву і всі розсипані по степу хутори.