Іноді приходила до неї Олена. Довго говорили вони, пригадуючи батьківщину, співали пісень далекого степу, потім Олена забирала роботу або давала нові візерунки та замовлення, прислухаючись, чи не йде хто з татарок.
— Нема чого розповідати їм про наші справи, — підморгувала вона. — Вони люди нічого, але цупко додержуються свого, а ми мусимо одна одній допомагати.
І, зв'язавши клунок з готовими іджіарами, знов сідала поруч, і знов починалися довгі розмови.
— Остогидло мені тут, — говорила Горпина. — Коли б не ти, я б давно збожеволіла. Все чуже, все не так, як у нac. Ані до церкви піти, ані слова сказати по-нашому. Сумую я за рідною землею.
— Наберися терпіння, любонько, рік, не більше постраждаєш, — і поїдемо.
А Нур'ялі ходив задуманий і стурбований. Кілька разів виганяв його уста-баші з базару, нахвалявся заборонити входити до Каффи, хоч і був Нур'ялі Ахметовим помічником. І не знав Нур'ялі, що його робити з уловом.
— Чого вони до тебе присікалися? — допитувалася Горпина.
— Вони хочуть, щоб, крім цехових, нixтo не рибалив у морі. Тоді вони визначатимуть вищу ціну на рибу.
— А хіба їм не все' дно, коли ти віддаси дешевше? Тобі ж це збиток, не їм.
— Так, коли покупців є багато. Але іноді в рибалок залишається риба. Тож вони й бажають, щоб було менше рибалок. Доведеться прийняти реван, бо цех зжене мене з світу.
— Чого ж ти баришся?
— Грошей нема. Для ревану треба чимало: і на частування, і на подарунки. По три тисячі чоловіка буває гостей. А приймають реван сто чи двісті. І всі видатки припадають на них.
— А на коли призначено реван?
— За два-три тижні. — зітхнув Нур'ялі. — Тому я й сушу собі голову, де їх узяти. Якщо тепер я не прийму ревану — буде зовсім погано, бо реван буває раз на п'ять-десять років.
Горпина опустила очі. Вона подумала про гроші на викуп Коржа і, щоб сховати замішання, спитала:
— А скільки треба?
— Та грушів півтораста-двісті. Дехто вже вносить гроші, а я...
Нур'ялі відвернувся і запалив наргіле. Не радий був він, що почав розмову. Горпина мовчки прибрала брудний посуд, і думка про гроші крутилася в голові.
Щo робити?
Але в цю мить надворі люто забрехав собака, і кінський тупіт раптом урвався біля порога. Нур'ялі підвівся, рушив до дверей, але на порозі вже стояв гладкий баскак [193] у малиновому шовковому халаті з ремінним нагаєм. Обличчя його було пласке, як у ногайця, очі нишпорили по кутках. Одним поглядом обмацав він Горпину, помітив, що вона без фередже, і грубо спитав:
— Невільниця?
Проте і так ясно було, в чому річ.
Невільниця — ознака заможності. Баскак щось кинув писарчукові, який визирав із-за плечей, і знов звернувся до Нур'ялі: — 3а тобою два барани недоплати за минулі роки. Та за цей рік ще ягня ушуру [194], та за виноградник, рахуючи по п'ятсот аспрів за кожні двісті кроків, та ще зекят [195]...
Нур'ялі пополотнів.
— Як то недоплати? — розгублено перепитав він. — У мене вже три роки не було овець. Їх забрав мурзак Халіль за борг. За судовим вироком, — додав він по хвилі. — А тепер є самі тільки ягнятка.
Баскак знизав плечима..
— Однаково! Давай гроші, бо продамо твій човен та невід.
— Та за що ж платити, ефенді? [196] Нема в мене овець! Спитай суддю, кого хочете... А за виноградник та рибальство я все сплатив.
— Та що ти там базікаєш! В нас нічого не записано.
— Але ж я присягну на корані! Я свідків приведу!.. — белькотів Нур'ялі.
Він добре знав, що за зілля баскаки. В думках прощався він із човником. Сплатити нема чим. Хіба віддати двох ягнят, що їх купила Горпина?
Але Горпина вже зрозуміла. З плачем відхилила вона отвір в закутку і вигнала своїх улюбленців, з яких так раділа взимку, потім покликала Нур'ялі і зашепотіла йому на вухо:
— Завтра п'ятниця — базар. Я продам своє вишивання. Дістанемо грошей. Скажи, хай почекає він три дні.
Мало було надії відкрутитися, але Нур'ялі вхопився за це.
— Потерпи три дні, ефенді, — вклонився він, склавши руки на грудях, як на молитві. — Я принесу тобі за твою добрість лантух горіхів і свіжої риби на обід.
— Не донесеш. В мене вісімнадцятеро чоловік родини і стільки ж невільників, — попередив баскак, вмить ущухнувши.
— Вистачить на всіх, ефенді. Тільки змилосердься, — вклонився ще раз Нур'ялі, зрозумівши натяк. І з новими поклонами провів баскака з саклі і подав йому стремено.
— Ну й собака! Гірше від пана Ровіцького, — сплеснула в долоні Горпина, коли зник за кущем червоний халат.
Нур'ялі мовчав. Загинуло все. Реван, надія вибитися в люди... Мовчки здіймав він з кілків ще вогку сіть. Він сподівався відпочити, виспатися. Знов безсонна ніч у морі з темною безоднею в душі...
Мовчала й Горпина. Що робити? Дати Нур'ялі гроші, зібрані на викуп Коржа? Але ж вона не має права їх витрачати. Вона не має права подовжувати його муку. Адже він може загинути під канчуками, загинути в бурю разом з галерою. Але дістати грошей треба будь-що. Інакше баскак виконає свою загрозу і тоді все загине.
І зненацька виплив у пам'яті кирпатенький носик і карі Оленині очі.
— Пусти мене, Нур'ялі, до Олени. Я надіну фередже, щоб ніхто мене не пізнав, і повернуся до заходу. Хай вона продасть моє вишивання: в неї хороші покупці. Ще й грошей спробую в неї позичити.
— Добре, — кинув він стурбовано. — І мені доведеться завтра піти до Халіля, хоч він, собака, шкуру з мене здере за борг.
І, накинувши на плече важкий вогкий невід, пішов стрімкою стежкою вниз.
— Боронь, боже, витратити ці гроші, — замахала руками Олена, коли Горпина розповіла їй усе. — Добре ти, cеpдeнько, зробила, що не розпатякала йому нашої таємниці. Що й казати: шкода бідолаху. Та й тобі не прожити без нього з дитиною. Дай йому гроші, але скажи, що це Панасові і що він повинен їх повернути до збору винограду. Та й роботи візьми якнайбільше. Хай Шафіге допоможе тобі. Вона вже добре навчилася вишивати. Я бачила її останню роботу. А тут є одна багатирка-грекиня. Тра їй сукню вигаптувати. Зараз підемо до неї. Ти проси якнайдорожче. Вона сплатить. Мо, й грошей дасть наперед.
Коли дpyгoгo дня Горпина висипала перед Нур'ялі цілу пригорщу срібла, він так здивувався, що першу мить не міг сказати ані слова.