Нема відповіді. Змучена марними думками і марним очікуванням, не спить Настя і дивиться у темряву заплаканими очима.
Назлі-ханум — султанова бабка — в неласці. Чотирнадцять років тому, коли небіж її, султан Ахмет, оперезався мечем предків у мечеті Еюба [182], вислав він до старого сералю всіх ода лик [183] та султан свого батька, разом з їх рабинями, євнухами, гіль-сизами [184], астрологами, карликами і ворожбитами, а Назлі-ханум заборонив переступати поріг свого палацу.
— Лютувала Назлі, та довелося скоритися. Кілька років не бачила вона очей падишахових, кленучи долю і султана Ахмета разом із нею.
І ось помер султан Ахмет.
Вже півроку панує в Стамбулі юнак Осман, але ніякі нагадування і хитрощі, ніякі подарунки не допомагають старій Назлі. Ще й досі молодий султан не одвідав старої бабки, не зняв з неї неласки. І вирішила Назлі-ханум відшукати йому таку красуню, щоб закохався в неї молодий падишах і, вдячний старій бабусі, дозволив їй одвідувати свій палац і брати участь у державних справах. І наказала вона Гасанові за всяку ціну здобути бранку Селімову, куплену торік восени на вагу золота.
Але Гасан сховав золото старої султани і просто викрав Настю з допомогою алжірських піратів.
Назлі-ханум була в захопленні від прекрасної бранки. Вона вже уявляла собі, як з'явиться з нею до свого онука.
— Навчи її, Гасане, нашої мови і звичаю, — говорила вона. — А головне, втлумач їй, що я її благодійниця, що без мене животіла б вона десь у злиднях і що повинна вона любти мене над усе і слухати кожне слово моє і виконувати кожне моє побажання. Ось коли я нарешті надолужу своє! Бо її руками і вустами керуватиму державою, як візничий — кіньми або спритний штукар — ляльками Кара-гьоза [185].
Минають дні. Вже третій тиждень Настя під дахом Назлі-ханум, і потроху захоплення старої султани перетворюється на тривогу і розчарування. Вона уважно придивляється до полонянки-козачки і відчуває, що ніколи не стане вона покірливою лялькою в її руках. Настя стримана й чемна, але ніздрі її здригаються від ненависті й огиди, коли стара султана пригортає або цілує її.
— Гадина! Отрутна гадина, а не рабиня і донька! — сичить обурена султана. — Де були твої очі, старий йолопе, коли ти віз її сюди?
Гасан шанобливо мовчить, але іноді і його очі спалахують ненавистю до старої султани.
Насті призначили служницю-гуцулку. Це була покірлива і залякана жінка, заморена довгою надмірною працею. Вже кілька років топила вона лазню і з ранку до ночі, надсаджуючись, тягала важкі оберемки букових дров. Бліда, безбарвна, всипана рудим ластовинням, наче поцяткована мухами, вона намагалася не потрапляти на очі ані самій Назлі, ані її доморядниці Фатьмі. Любка повільно танула від сухот і тільки ввечері трохи оживала, і тоді спалахували на її вилицях червоні плями, від яких вона дивовижно нагадувала червонобокі яблука-кандини з султанських садів. Служба у Насті була для неї відпочинком, та й приємно було хоч іноді поговорити з землячкою. І, запнувши важкі багдадські килими на дверях, розповідала Любка гарячковим шепотом:
— За померлого падишаха жили ми у новому сералі — он там, за високими мурами Стамбульського мису, — вказувала вона на європейський берег Босфору, засипаний незчисленними вогниками. — Жінок там було як каміння у морі: султан, одаліски, служниці... Я там, власне кажучи, виросла, бо забрали мене людолови підлітком. Наслухалася такого, що й подумати боязко, не те що розповісти уголос.
— Ну, а Назлі? — уриває Настя. — Що вона за людина?
Рабиня мовчить і пересмикує плечима, наче їй холодно.
— Таких, як Назлі, нічим не налякаєш, — виривається раптом у Любки. — Робила вона, що хотіла. Зазивала дo себе молодих яничарів, ночувала з ними. Якось поїхала за скутарійські ліси, побачила у полі молодого райо [186]. Впав він їй в око. Чорноокий такий, стрункий, як очеретинка, і все червоніє. Наказала йому Назлі принести до палацу квітів. Більше його не бачили: три ночі не відпускала його Назлі, а потім втопила в Босфорі. Нарешті урвався султанові терпець: заборонив він їй з'являтися до Біюк-сарая [187], бо ж по всіх площах плескали язиками про нашу Назлі, — і посватав Назлі-ханум з Ісмет-башею і призначив Ісмета до Белграда беглер-беєм подалі від сералю і від Стамбула... Але Ісмет-баша був у Назлі-ханум справжнім невільником. Раз на місяць пускала вона його до гарему і весь час пиячила з сербськими юнаками. Ісмет мовчав. Не міг він слова вимовити проти дружини, бо ж він — порох від її ніг, сестри падишахової, навіть не смів переступити порога свого гарему без запрошення. Добрий він був, жалісливий. Шкода йому було всіх, кого катувала Назлі. А Назлі ревнива була, як тигриця. Якось побачив Ісмет рабиню-черкешенку, поколоту до крові булавками. Зітхнув він, попестив її по щоці і сказав: "Не, плач, ягнятко, не ти сама тут страждаєш". Переказали це жінки Назлі. А вона покликала головного євнуха і наказала відтяти черкешенці голову, начинити її рижом з родзинками, підсмажити та й запросила башу обідати. Подають йому блюдо, а вона отак ласкаво: "Покуштуй свого ягнятка, любенький". Баша зняв покришку, зиркнув. Як схопиться, начебто сів на шпичку держи-дерева, як кине їй в обличчя слова розлуки! Повернув він Назлі-ханум нафак [188] і випросився в султана беглер-беєм до Смірни. Тільки не довго прожив Ісмет після розлуки, — доказала Любка впівголоса, начебто боячись, що підслухають і зрозуміють її слова.
— А що? — також тихо спитала Настя.
— Та... знайшли його в ліжку мертвим, а під ковдрою змія гаспида, он такого, як показують на базарах єгипетські штукарі, — відповіла жінка і замовкла...
І мовчанка її сказала Насті, що не без участі Назлі-ханум заповз смертельний гаспид у ліжко Ісметове.
— Ну а якщо я не потраплю до сералю, — що вона вдіє зі мною? — спитала Настя згодом.
Любка знизала плечима, зніяковіла, промимрила щось невиразне і вислизнула з кімнати.
Настя довго лежала не ворухнувшись. Тепер вона з сумом пригадувала Каффу. Що чекає її у майбутньому? В душі було спопеління і порожнеча. Всією істотою відчувала вона, що на батьківщину їй заказано шляхи, отже, треба або вмерти, або якось видертися з цієї огидної ковбані, де нема і не буває волі жінкам. Настя була молода, здорова тілом і душею, і думка про смерть не вабила її. Бажалося боротьби, перемоги, і безнадійне, бездіяльне животіння гаремних жінок висмоктувало з неї сили і віру в себе.