— Чого ховаєшся братіку? Чи то тікати задумав? Ні, зачекай! Поговори спочатку з своїми халамидниками! Доведи їх до пуття! На те ти й курінний отаман.
Бородавка ладний був провалитися. Йому було так соромно, наче вивели його голого і поставили до ганебного стовпа... І скажена лють вдарила йому у голову.
— І поговорю! — ревнув він Танцюрі у вічі. — І поговорю! Тільки не так, як ти думаєш, стерво!
І одним махом стрибнув на барило.
Побачивши Бородавку, нетяги замовкли й здивовано з'юрбилися навколо нього.
— Панове-товариство, — пролунав його хрипкий, але гучний голос. — Вірно ви кажете: хай дають нам половину здобичі. І того мало! Тра було б взяти з них дві третини, ну та хай їм чорт! Тільки вже за човни, зброю та різний при пас не давайте їм ані шеляга. Вистачить з них і старшинської пайки. І хай не пригадують колишніх боргів. Bce їм сплачено, ще й з лихвою. Нема чого наживатися на Січі, наче краківським лихварям. І на Терехтемирів хай вивернуть гаманці. А з голого пупа хай лика не скубуть, бо, по совісті кажучи, тра було усе розподіляти по-рівному: скільки козаків, стільки й пайок.
— А хто вам курені будуватиме? Хто поламані чайки полагодить?! — заверещав Танцюра, видираючись на барило, щоб скинути Бородавку.
Але Бородавка стояв міцно, кремезний і непохитний, і його м'язиста шия стала багровою. Його наче прорвало.
І він кидав уривчасті люті слова:
— Хто курені будуватиме? Відома річ: ми! Наші мозолясті руки! Ми й дуби нарубаємо у самарських пущах і сплавимо їх Дніпром через пороги. І стіни виведемо! І дах покриємо! Все до останнього димаря! І панам старшинам хати поставимо! І запросимо жити на готовеньке! І все за скибку хліба та кисле пиво, що тільки вилити свиням.
— Ні! Не бувати тому! — ревнув один з нетяг і кинувся до кобеняків. — Бери золото! Самі розподілимо його по совісті!
І так загрозливо і одностайно заревли нетяги, що старшина злякалася. Бліді, відступили вони і не знали, що робити. Тільки Сагайдачний не розгубився, скочив на барило поруч з Бородавкою і підніс булаву.
— Хай буде так, панове! — пролунав його голос. — Оберіть десятьох надійних козаків. Хай паюють нашу здобич, разом з дідами, на дві половини.
— Отак і треба! Ану, хлопці, обережно. Не топчіть хліба козацького, — відгукнулися нетяги, метушливо і радісно звільняючи місце.
Враз утворилося знов широке коло, в середині якого десять нетяг і десять поважних дідів узялися до паювання. Старшина палила Бородавку поглядами, повними ненависті й обурення.
— Ну, зачекай, собако: в першому поході всадимо тобі кулю у спину, — плювався Танцюра.
— Скільки вовка не годуй, він все у ліс тягне, а скільки голоту не мий, до білої кості не домиєшся, — примружився Бурдило, смикаючи борідку. — Ну, нічого: що було — то бачили, а що буде — колись побачимо. Тільки не бути йому більше курінним отаманом — от що.
— Барила горілки не пожалкую, щоб скинути його, собаку, — не заспокоювався Танцюра.
— Вистачить і півбарила, — презирливо фиркнув Свиридович і самозакохано погладив себе по грудях, де в підбивці жупана було зашито п'ятдесят два діаманти з беглер-бейової скарбниці. Він і не думав кинути їх у купу здобичі, презирливо міркуючи: "Не кидай перлів свиням, бо потопчуть вони їх ногами".
Паювання тривало недовго. Старшина забрала свою половину, а голота, сперечаючись і регочучи, штовхаючись і лаючи один одного, а іноді й хапаючись за шаблі, узялася розподіляти свою частину.
— А як же буде з ясиром? — спитав Бурдило Свиридовича коли вони проходили повз турків.
— З ясиром?.. Хм!.. Нема де його поки що діти. Візьми на байдаки. Вранці розподілимо...
— А як із нами? — підступили до старшини визволені галерники і каменярі.
Вони весь час стояли осторонь тісною купкою і почували себе ні в сих ні в тих. Вільні, серед своїх, на батьківщині... Але чому ж між ними і учасниками походу лягла якась невловима межа, якась грань, наче стали вони напіввільними, залежними від війська людьми, небажаними, зайвими гістьми на чужому бенкеті?!
— Завтра, завтра, панове, — відмахнувся Свиридович. — Бачите: вже сутеніє.
— Та де ж, братіку, завтра? — заговорило кілька голосів враз. — Чого нам тут поневірятися? Час і на волость. Осінь. Як дмухне з півночі, враз снігом нас вкриє. А тут ані катраги, ані землянки.
— Вирядіть нас до Києва, чи кому де треба.
Іронічна усмішка пробігла по Бурдилиних вустах, і зморшки віялом розбіглися щоками.
— Ач, які ви розумні! Що ж ми дурно кров за вас проливали?! Визволили, на батьківщину привезли — і край: ідіть, панове, на всі чотири вітри, а господь бог віддячить нам на тому світі. Так, чи що?
— Та ми ж вам до останнього подиху будемо вдячні. Та хіба ж ми відмовляємося! Дайте нам тільки на землю сісти та обдивитися. І сала, і круп, і борошна, і меду — всього вам надішлемо. Найкращий шматок подаруємо.
— Відбили каченят від шуліки, і пливіть, каченята, де краще, — фиркнув Ничипоренко. — Ні, панове. Нам теж каченятини забажалося. Бачили, який галас зняла ця сволота? На чорта ж тоді байдаки тримати, коли рибу у море кидати? Ви нам волю свою відробіть, а тоді йдіть хоч до чорта.
Звільнені розгублено перезиралися. Ось тобі й визволителі! Кожен прагнув додому, до жінки та дітей або принаймні до рідного згарища, де є друзі, родичі, сусіди. Побачити рідні місця, дихнути рідним повітрям, випити чарку в знайомому з юнацтва шинку, поговорити з друзями, пригорнути дітей та дружину. І ось, коли серце тремтить нетерплячкою, зачинилися перед ними двері, зв'язані звільнені крила.
— Та що ви, панове, жартуєте? — виступив старий козак з невільницьким тавром на чолі. — Я двадцять років був у неволі, зневірився, що є визволення. І маєте: "Давай викуп". Та за гроші ж і від турків відкупитися залюбки можна! І відкупалися! Адже ж ви хрещені, православні.
— А якщо православні, так віддавай крам за дурничку? Підставляй голову під шаблі і кулі і скибки хліба з того не май?
Галерники мовчали. Хороша скибка хліба! Вони бачили ці стоси грезету, сап'яну і шовку, ці купи золота й самоцвітів...
— Чого ж ви, панове, бажаєте? Кажіть просто, якщо торгуєте живими людьми? — з в'їдливою люттю вигукнув хтось з юрби.