Плачуть жінки, падають на рідну землю, цілують її востаннє.
— О Горпіне, Горпіне! Тепер я розумію твою минулу муку, — шепоче Медже пересохшими вустами.
Очі її з невимовним болем дивляться на зруйновану Каффу. Застигло в них болісне запитання: за що? І нема поруч з нею щирої і сміливої Олени-Ельмас, щоб кинути січовикам гаряче слово:
— Тому, щоб панам та беям, та й нашим срібним дукам жити сито і весело. Щоб тисячі працювали на купку щасливих, бо одна правда у ситих, а інша — у бідних, і ситі ніколи не зрозуміють голодних.
Ахмет підтримує Медже. Він забув, що закон забороняє дивитися в жіноче обличчя. Хіба до законів тепер... Медже ледве плентається. Hемa синьоокої дівчини з голосом дзвінкої цикади, зогрітої сонцем. Зав'яла вона, змарніла. А що буде з нею у холодній степовій землі, де вип'є неволя її молодість?
А Сагайдак-бей сидить на коні, нерухомий, мовчазно-похмурий. Люта радість клекоче в його грудях, а десь глибоко-глибоко ворушиться сумнів:
"Чого вона співала? Кого виглядала у хвилях?.."
Харлик Свиридович наближається до гетьмана і салютує шаблею, наче у Варшаві, на королівському огляді.
— Пане гетьмане, полонені і звільнені бранці вже на байдаках.
Сагайдачний здригається.
— Веслярі, до опачин! — лунко наказує він.
Повернувшись на свій байдак, Сагайдачний рушив на корму повільно, обважнілою ходою. Спустився на лаву, замислився. В душі була порожнеча. Серце глухо нило, наче дуплястий зуб, і сумнів роз'ятрював свіжу рану.
А що, коли Настя співала, чекаючи когось іншого, і пішла до нього з власної волі? Чому тоді мчав він до Каффи, рискуючи власним життям?.. Загинув Карпо і з ним жахлива таємниця. А що, коли Свиридович знає правду і до слушного часу мовчить, щоб коли-небудь кинути йомуу вічі насмішку, жагучу й отрутну, як жало гадюки?! А може, знають і інші?..
Що він тоді в їх очах? Нікчемний бабій, нещасливий коханець, ладний лити кров для власного щастя? О, цього козаки не подарують йому! Тепер він заткнув їм здобиччю горло, але коли хліб козацький поїдять...
З жорстокою насолодою роз'ятрював він душевну рану. Хотілося лягти на дно байдака, вкритися важким рядном, втиснутися в просмолені дошки і так лежати, щоб ніхто не бачив його і не згадував про його існування. Півжиття віддав би він, аби викреслити події минулої ночі.
Тремтячою рукою витягнув він з кишені кисет, що сунули йому в ханському палаці. Набив люльку, став кресати вогонь.
— О! Батько наш запалив по-козацькому, — тихенько ойкнув один з веслярів, підштовхуючи Максима Бабія.
— Бре-е... — вищирив той зуби, але осікся, бачачи, як кучерявий дим оповиває голову Сагайдачного.
Сагайдачний курив люльку за люлькою, дивився в одну точку і притамовував димом душевну муку. І зламана воля почала прокидатися, випростовуватися, наче притиснута тягарем еластична пружина.
Максим Бабій щойно змінився з веслування і сидів тепер на носі, обережно бренькаючи на кобзі небіжчика Карпа. Він мав добрий слух і молодий сильний голос. Чимало разів співав він з Карпом і жартівливих пісень, і урочистих дум і добре запам'ятовував слова і музику. І тепер коли поховали старого Карпа у глибокій могилі, віддали йому козаки дзвінку кобзу, щоб краще пам'ятав старого кобзаря, який відчинив їм вночі міську браму.
— Ану, Максимчику, заспівай за нашого батька, — попросили впівголоса нетяги, скoca позираючи на корму.
Максим обережно узяв кобзу, підтягнув струни і провів по них ще боязкими, непевними пальцями.
На горі високій вистигла пшениця,
Там женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою
Козаки йдуть.
Максим співав і підкреслював ритм уривчастими акордами. Цю пісню давно почав складати старий Карпо про гетьмана Сагайдачного і після кожного походу додавав до неї нові строфи, оспівуючи перемоги свого мецената.
Проспівавши ще дві-три строфи, Максимка запнувся. Кінець пісні вилетів з голови. Нерішуче перебирав він струни і раптом, наче кидаючись у бурхливу річку, перейшов на імпровізацію:
А коли в поході жали хліб козацький
Й все палало, —
Проміняв він жінку на тютюн, на люльку.
На кресало.
Перша спроба вийшла вдалою. Максимка відчував приплив бадьорої творчої радості і, вдаряючи по струнах все певніше й дзвінкіше, вів далі:
Гей, вернися, батьку, гетьмане-звитяжцю,
Сагайдачний.
Забирай красуню та віддай нам люльку,
Необачний.
— Го-го-го! — захоплено зареготали нетяги. — Оце здорово! Як, як? "Забирай красуню та віддай нам люльку, необачний".
.— Ой Максимчику! Та ти придумав краще за Карпа! Що ж далі?
— Та цитьте, хлопцi! Не заважайте! Ану, Максимчику, Hy!..
Сагайдачний підвів голову, прислухався. Так, пісня-марш старого кобзаря. Чого ж вони там регочуть, оточивши Maксимa щільним колом? Невже навіть тут, на гетьманському байдаку, наважуються вони глузувати з нього? Ну, зачекайте!
Він тихо підвівся і, зробивши знак веслярам, щоб вони мовчали, пройшов проміж опачинами.
Та мені на людях з жінкою в поході
Не возиться,
А тютюн та люлька козаку в дорозі
Знадобиться, —
доспівав Максимка, сам дивуючись, як легко і складно створилася пісня. І раптом проковтнув язик, побачивши гетьмана. Хлопці ніяково розступилися, як пустуни-школярі перед вчителем. Але суворий гетьман всміхнувся їм лагідно і привітно:
— Вірно, синку! Не козацьке діло — баби! Жінка, — так жінка, похід — так похід, — ляснув він Максима по плечу. — Хто тебе навчив такої пісні?
— Та початок співав дідусь Карпо, а кінець сам я... зараз вигадав, батьку, — ніяково всміхнувся Максимка і зашарівся.
— Молодець! До речі припала тобі оця кобза. Ану заспівай все спочатку, — сказав Сагайдачний.
І сів серед молодиків, задоволений, що вони зрозуміли його якраз так, як бажалося б йому самому.
Максим підтягнув два-три кілки і вдарив по струнах.
А димний гребінь кримських гір танув на обрії за кормою...
Шафіге довго прислухалась. Тихо. Тільки земля гуде розсипаним тупотінням копит, та й те ледве чутно. Сонячний промінь пробивається в мурований оруз — яму для збіжжя. Тремтять, пливуть в його струні золоті порошинки, а кружок сліпучого світла повільно сповзає все нижче і нижче.
— Тіточко Шафіге! А, тіточко! Підсади! Я подивлюся, як там, — ледве чутно шепоче Субан.