Кир Єлисей обурено відкинув руку возного зі згорнутим декретом.
— Ніякої постанови чи то декрету я не знаю і не бажаю знати, — владно відкарбував він. — Чуєте! Корчем та шинків монастирських не зачиню! Ярмарку — теж, бо за правом посполитим можу улаштовувати на своїй землі всілякі торги і ярмарки на свій розсуд і смак! Чули? — підсилив він голос і схрестив руки на грудях, владний і непохитний, як скеля.
Каптур його з зибінню чорного кашеміру торкався одвірка. Владні очі кидали блискавки. Ніздрі тремтіли від обурення. Навіть високий на зріст Гуторович здавався перед ним щуплим і маленьким.
— Так, превелебний отче архімандрите... але вважаю за свій обов'язок пояснити.
— Пояснюйте і тлумачте ваші декрети недоумкам і недоросткам. Мені ніколи гаяти з вами час, та й знати я їх не бажаю. Проведи, сине, панів міщан, — кинув він келійникові і, повернувшись на підборах, зник за дверима.
— Стій! Чого ховаєшся? — кинувся навздогін Бaлика. — Ах, ти, чортів сину, прости мене господи!.. Ми таки примусимо тебе скоритися законові!
Переляканий келійник кинувся до дверей, намагаючись заступити їх грудьми. Він мимрив щось розгублено і невиразно, але Балика відштовхнув його і вдерся у вітальню.
— Що це за бешкет і розбій?! — зустрів його кир Єлисей, блиснувши очима. — Геть звідси!
Але міщани були надто обурені. З загрозливим ремством обступили вони Плетенецького.
— Ми примусимо тебе скоритися декретові! — грюкав по столу Созон. — При-му-си-мо!
— Оце так монастир! — пронизливо вищав Ходкевич, — Святі отці перетворилися на шинкарів!
— Гроші дає у ріст, як перший-ліпший лихвар!
— Правиш службу божу, а в думках свій зиск підраховуєш, — вигукували лавники, не слухаючи один одного.
— Навіть серед папежників такого не чути!
— Ми тобі покажемо, як шинкувати!
— І крамарювати нам на збиток!
Тремтячий келійник кинувся по допомогу. Десь лунко — вдарили на сполох. З усіх боків мчали монахи, прочани й цікаві.
Але Єлисей не розгубився. Він тричі рвонув мотузок від дзвоника, і п'ятеро кремезних послушників накинулися на непроханих одвідувачів.
— Геть звідси! — гримнув тоді Плетенецький.
Та лавники не слухали; ревли йому у вічі обурено і люто:
— Ми ще побачимо — хто кого!
— Скасуй свої ярмарки!
— Закрий шинки!
— Не шинкуй нам на збиток!
— Тихше, панове! Тихше! — безпорадно кидався Гуторович.
Ніхто не слухав його. Кілька хлопів з дрючками мчали на допомогу слимакам. Прочани й монахи юрбилися на порозі.
— Геть звідси! — ще раз гримнув Плетенецький. — Женіть їх, братіє, в шию!
Монахи і посполиті кинулися на радців і лавників. Вітальня гула від гупання чобіт і вигуків. Стіл хитався, як на хвилях. Поповз по ньому каламар і важке церковне євангеліє у шкіряній оправі. Созон рвався з рук монахів, а вони штовхали його до дверей і важко сопіли йому в обличчя. З брязкотом посипалися шибки, і знадвору враз полізли в рами п'яні і тверезі пики з блискучими, цікавими очима.
— Го-го-го! Отак його! Тягни! — реготали вони.
— Шинкар! Лихвар у каптурі! — волав Балика, хапаючись за одвірок.
— Живолупе нещасний! — підвивав Онисим Ходкевич. — Навіть Аврумка Шмойлович чесніший за тебе!
А кир Єлисей, блідий від люті, кидав уривчасті, різкі накази:
— Геть їх! Замкніть браму! Видати братії двісті шабель і розташувати на торгу для ладу!
В сінях ще чулися тупіт і лайка міщан. Монастирська сторожа розганяла цікавих.
— Ідіть со господом, православні. Не годиться слухати безсоромні словеса.
А тремтячий блідий келійник підмітав у вітальні повибивані шибки...
Не заходячи до ратуші, кинулися міщани до суду, але Ян Аксак, суддя земський, не дозволив вписати до книг протестацію:
— Кир Єлисей чинив за законом: кожен шляхтич має право улаштовувати в своєму маєтку ярмарку і торги, — а печерська оселя має право магнатської маєтності, — гордо знизав плечима Аксак і відкинув свою сиву левову гриву. — І ви ще відповідатимете за бешкет в оселі.
— Як-то, пане сендзя?! Адже ж в королівському декреті і в наших привілеях написано, що право шинкувати і торгувати міцними напоями в межах міста Києва і на шість миль навкруги належить виключно київському міщанству.
— Остільки, оскільки це не суперечить правам шляхетським, бо шляхетський стан має найвищі права в межах Речі Посполитої. Отже, нема чого бруднити дурно земських книг.
— Це, пане сендзя, не за законом, — спалахнув стриманий війт Ходика. — Впишіть протестацію, а там побачимо, хто з нас правий, але відмовляти нам ви теж не маєте права.
Аксак змірив Ходику зневажливим поглядом.
— Хто тут хазяїн? Пан війт чи я? Mенi — судді — краще знати закони, — гордо кинув він, і ніздрі його орлиного носа здригнулися від обурення. — Шукайте іншого суду, але вашої протестанції я не прийму.
— Ух, собако! — Всі вони один за одного, — відсапувалися за дверима радці. — Але що ж тепер, панове, робити?
— Їдьмо до Житомира. Впишемо там протестацію. Вже де-де, а в Житомирі ані кир Єлисей, ані Аксак не зав'яжуть нам язика. Та й тамтешні судді не бояться піти проти них, — порадив Андрій Лазаревич.
Це був відомий і досвідчений прокуратор і крючкодер, Який вже років з тридцять тинявся по судах, тому його порада мала неабияке значення.
— Оце дійсно! Оце здорово придумано! — посипалися вигуки, і радці щільно оточили його.
Галасливою ватагою йшли вони схилом гори, коли з-за повороту виринула купка цехових. Попереду ішов Кузьменко з перев'язаною скривавленими ганчірками головою. Двоє майстрів підтримували його під руки. У одного з них набрякла губа, наче буйна угорська слива, а в другого синів під оком здоровенний синець. За ними йшли підмайстри і майстри з якимись хлопцями в подертих сорочках. Один з них шкандибав, двоє несли руки на перев'язі, а збоку окремо від інших ішов Хома Причепа, і замість вуса чорніла в нього кривава рана.
— Ой, хто це вас отак поцяцькував, панове?! — ахнули радці.
— Були б на нашому місці, мабуть, і ніг би не витягли, — буркнув Причепа, не обертаючись.
— Та ні, справді... Де вас носили чорти? Пиячили, чи що?
— Це у вас, шинкарів, завжди пиятика в голові... На тафі [134] це нас... пограбовано і покалічено, — відвернувся Причепа. — А двоє просто дуба дали.