— Ну що ж, панове? Чого ж ви там очікуєте у пітьмі? — спитав козак, і голос його бринів усмішкою.
— Аллах екбер [118], — прошепотів розбійник і, брязнувши кайданами, перший рушив на поклик життя.
Мружачись, відсахуючись від світла, що боляче било у вічі, виступив із пітьми перший стратенець, за ним ішов другий, третій...
На сходах коваль-козак збивав з них кайдани і, доброзичливо всміхаючись, ляскав розкутого по спині і підштовхував до виходу.
І йшов стратенець за стратенцем, не вірив собі самому, сміявся або плакав від щастя, або мовчки позирав на суворі обличчя січовиків.
САГАЙДАК-БЕЙ
Стрілянина з боку цитаделі ущухла. Недобитки-яничари здалися козакам, і переможці розсипалися містом по"хліб козацький".
З кінця в кінець охопленої полум'ям Каффи линув зойк сліпого тваринного жаху.
— Сагайдак-бей!!! Сагайдак!!!
У тісній вуличці біля базару розбивали крамниці. Кілька козаків вдерлися до вірменина, що ніколи не чув за козаків.
— Віддай! — волав він, вчепившись у сувій грезету. — Віддай!
— А шаблі дати? — загрозливо цикнув на нього козак.
Нетяга рвонув з полиці кілька кашемірових шалей і кинув за поріг козакам.
— Беріть, панове! Добрі будуть онучі.
Далі розбивали крамниці старого Самуїла. Тремтячи, ховався він у вузенькій щілині проміж муром і кам'яною огорожею і, благаючи, здіймав до неба руки:
— Єгово!.. Боже Авраама, Ісаака і Якова!.. Ой, що це за люди!.. Ой... Вей!..
Два молодики десь знайшли важку деревину і вибивали нею двері багатого будинку, коли раптом над їх головами розчинилося вікно і залунали розпачливі жіночі голоси.
— Братіки! Рідненькі! Рятуйте! Нас замкнули! Рятуйте!!!.
— Зараз! — весело відгукнулися молодики і так трахнули в двері, що вони зірвалися з петель.
Хлопці кинулись на другий поверх, одним рухом відкинули важкий засув і вдерлися до кімнати. Три жінки з плачем кинулись до козаків і припали до їх сорочок.
— Та що ж ви, дівчата... Paдiти треба, а не плакати, — розгубилися хлопці.
Але дівчата тільки схлипували, і рясні сльози струменем лилися з їх очей.
— А що це тут? — спитав один з хлопців. — Гарем, чи що?
— Та ні... Хазяїн купив нас торік, — ніяково пояснила старіша. — Він побратися зі мною хоче... А це землячки мої... Ой, та ходімо швидше, бо ж він нас аж ніяк не відпустить.
— Він нас і замкнув, щоб ми не втекли, — пояснила наймолодша. — Ой, братіки, мерщій! Бога ради мерщій!
В ту мить до кімнати вдерся підстаркуватий чоловік у коштовному кафтані з чорного оксамиту. Він щось казав незрозумілою мовою, вказував на ікони, що тьмяно вилискували у напівтемному кутку, схопив за руку старішу з жінок і все щось приказував розгублено і поквапливо.
Хлопці помітили ікони, скинули шапки і ніяково перезиралися.
— Хто ж він? — нарешті спитав один з молодиків.
— Та грек же! Православний! Хазяїн наш! — з розпачем вигукували дівчата і пишно вбрана молодиця.
— Змучилися ми з ним на чужині! — розплакалася молодиця. — Візьміть нас, хлопці, на батьківщину.
І з усієї сили відштовхнула свого грека.
Хлопці були ні в сих ні в тих. В цю мить на вулиці залунали постріли — і вони одразу кинулися до дверей, але бранки вчепилися в них і разом вибігли на вулицю.
— Як же воно все ж буде з тим греком? — знов завагався один з парубків.
— Та хай йому чорт! — з ненавистю скрикнула молодиця. — Віку собі вкорочу, якщо не візьмете, — вигукнула вона з таким розпачем, що хлопці одразу підхопили її разом із дівчатами і помчали до порту.
В кількох домах татари зустрічали козаків ножами і ятаганами. Тут спалахували короткі і безнадійні сутички, від яких лишалися порубані трупи в калюжах крові, розбиті двері і вікна, купи розбитого посуду і безпорадні поранені, що спливали кров'ю і канали без допомоги.
В льохах і коморах знаходили замкнених невільників, скриньки грошей і переляканих дітей. Дітей козаки не чіпали, а гроші та невільників одразу відсилали до порту.
Яскраво палали підпалені ожереди соломи по дворах, і до гуркоту бою, до дитячого вереску, іржання коней, стогону і зойків влилися тріск і гогіт вогню, і рудувато-червона заграва забарвила своїм моторошним тремтячим світлом геть усе місто аж до околишніх гір.
Спалахували мечеті і саклі, зростали жовтогарячі фонтани вогню. Жадібно ковтали вони різьблені балкончики і галерейки, дахи і сходи, двері і піддашки. На площі, біля Біюк-Джами, розбивали винні льохи. Викочували барила, вибивали дно і пили повними пригорщами, кухлями і шапками солодкі і жагучі напої з чудовим ароматом сонця і виноградних грон. Гарячою кров'ю розтікалося по бруку червоне грецьке вино, бігли струмочки бурштинового і рожевого коньяку, санторінськогo, хересу і мальвазії.
І частіше чулися постріли, стогін поранених та побитих — і пронизливий вереск дітeй. Тільки православні і католицькі церкви, монастирі і будинки залишалися незайманими, бо гетьман наказав, під загрозою смерті, не чіпати християн.
На терасі у пріора [119] францисканців [120] зібралася купка прелатів [121] помилуватися пожежею Каффи.
— Іліон [122] у полум'ї, — гугнявив монах у шовковій робі з обличчям римського аристократа, недбало граючись лорнеткою.
— З тією різницею, що Іліон загинув від меча шляхетних ахейців [123], а Каффа гине під натиском варварів, що неспроможні відрізнити безсмертного твору Фідія від кухонного глека, — презирливо всміхнувся абат.
Осторонь сидів кардинал [124], нещодавно посланий до Каффи з папською буллою [125]. Його пурпурна шовкова мантія вилискувала при світлі заграви, наче був він оповитий полум’ям вогнищ інквізиції [126]. На його нервовому худорлявому обличчі був вираз насолоди і цікавості.
— Яка краса! Які чудові відтінки заграви! — говорив він з пафосом досвідченого промовця. — "Vae victis!" //"Горе — переможеним!" — вигук Бренна, ватажка племені сенонів. Він тримав у облозі Рим і пообіцяв римлянам зняти облогу, якщо вони дадуть йому 1000 фунтів золота. Коли римляни відважували йому золото, він кинув на терези свій меч. Римляни спитали, що це означає, і він глузливо пояснив: "Це означає — горе переможеним!"//. Тепер я розумію цей вигук!.. Але цікаво знати, чи з'явилися вони з власної волі, чи як спільники перського шаха [127]?