— Он там, ліворуч — окопи молодшого сераскера Любомирського, — на мить відривав він руку від грудей, вказував напрямок і знов притуляв долоню до серця. — Вони доходять аж до лісу, де стоїть Джані-бег Герай-хан. Це праве крило польського війська. Посередині, перед нами, стоять німці — наймане військо під командою Денгоф-баші та інших. З ними разом розташувалися зрадники — угорці і допоміжне військо від цісаря. А праворуч від тебе, світло всесвіту, стоїть над рікою сам великий сераскер Хоткевич-баша з легкою і важкою кіннотою, закутою в панцери аж до копит. А далі армата невірних, але мені не пощастило довідатися, скільки її.
Падишах слухає мовчки, іноді кидає уривчасте негучне запитання. А за ним, схрестивши по-східному ноги, сидить, оповита бруськими газами, султана Хуррем і дивиться в зорову трубу на гарцівників, як дивилася б римська імператриця на криваві двобої гладіаторів або іспанська королева — на бій биків.
— А там, — веде далі Гасан, — за рікою стоїть Владислав-хан з своїм військом і важкими гарматами. А навпроти нього, на цьому березі ріки, біля моста — Сагайдак-бей з козаками. Он там, на пагорку, блищать його бунчуки.
Слова Гасан-баші ллються повільно і плавно, і за тріском пострілів, тупотінням коней і далекими криками не чути, як брязнула зорова трубка, випавши з рук султани, і не видно крізь бруський газ, як пополотніло її обличчя.
— Не плутай! — суворо уриває Осман. — Тепер Бородавка бей козацький, а не Сагайдак.
Але Гасан низько схиляє голову і шанобливо виправдується.
— Так, володарю трьох суходолів. Але вчора бранець-гяур розповів, що військо козацьке вигнало геть Бородавку і знов обрало на свого сераскера Сагайдак-бея, а Бородавці відтяли голову за якусь-то провину.
Тремтить, як очеретинка, султана Стамбула. Руки безпорадно мацають навколо себе і не знаходять зорової трубки. Крихітна мавпочка здогадливо стрибає з подушок, хапає зорову трубку коричньовою ручкою, кумедно наслідуючи Гасана, схрещує руки на грудях і з уклоном подає її господині. Але не всміхається господиня, не кидає своїй улюблениці цукрованого горіха, не пестить її голівку за розум і спостережливість, а мовчки скеровує трубку на пагорок, де біля берега Турле [321] стоїть і дивиться на турецьке військо той, кого чекала вона так довго, з такою розпачливою, невимовною мукою... Але чи то тремтить у неї рука, що так владно керує напіврозваленою, та ще грізною державою турків, чи то нема між козаками Сагайдак-бея, але не знаходить вона його у купці старшини, серед кармазинових жупанів і патлатих шапок.
В полі стає все людніше. Яскравими крапками лежать на пожовклій землі поранені або забиті. То там, то тут б'ються вершники в смертельному двобої і раз у раз падає з коня один з них. Якщо це правовірний, — такі лишається він лежати серед поля, тільки зброю його забирає собі переможець, як законний військовий трофей. Коли ж впаде гяур, переможець на мить стрибає на землю, блимне у повітрі лезо його ятагана — і, сп'янілий перемогою, мчить у шаленім розгоні до пурпурних султанських наметів, і, збивши коня перед падишахом, кидає до ніг володаря трьох суходолів спотворену смертю голову свого супротивника.
Одні з них біляві і бородаті або довговусі. Інші голені з довгими оселедцями, наче гарбузи з довгою необрізаною огудиною. Осклянілі очі абр заведені під чоло, або широко розкриті, ніби здивовані незрозумілим видовищем, а перерублені шиї чорніють застиглою кров'ю...
Осман недбалим рухом наказує складати їх докупи і обдаровує переможця з власних рук золотою монетою, а Гюль-Хуррем дивиться на голови з жахом і з огидою, мало не втрачає свідомості при думці, що ось-ось і голова Сагайдак-бея впаде до Османових ніг... Піти, втекти світ за очі від цього потворного і кривавого видовища, зупинити, притамувати біль серця в грудях... А воно так помірно, так жорстоко відраховує ці жахливі хвилини... і стискається таким болем і мукою... Злякана стріляниною, мавпочка тулиться до султани і тремтячими рученятами намагається замотати собі уші її пишною сукнею. Султана з мукою пригортає її до себе, відчуває, як б'ється налякане сердечко тваринки, і не знає, хто в кого шукає захисту і підтримки: вона у мавпочки чи то мавпочка в неї.
Польське військо шикувалося до бою. І коли рівно і струнко, витяглося пишно вбране панство і рицарство, пихливо виблискуючи шовками, китицями і басаманами, розгорнутими корогвами, леопардовими шкурами за спиною і страусовим пір'ям на шоломах, Хоткевич виїхав наперед і звернувся до війська з промовою, наслідуючи полководців старого Риму.
Барвисто і театрально бриніли його слова. Але турки не чули їх. Падишах махнув рукою і кинув на гяурів тісні лави своїх яничарів.
Бій спалахнув одразу по всій лінії. Лунко і низько охнули турецькі гармати. Відповіли німецькі і запорозькі мортири і гаківниці, і важкі хмари порохового диму оповили бойовище.
Гула земля від голосу важких гармат і важкого тупотіння польської панцирної кінноти. Закуті в крицю, коні і люди здавалися велетенськими колінчастими комахами або морськими потворами. Нестрункі орди бедуїнів і сірійських вершників білим вихором полинули на гусарію Стефана Потоцького, Станіслава Жоравінського та на лісовчиків. Тремтіли, билися птахами в повітрі широкі білі бурнуси. Палали чорні очі. Обличчя кольору смаженої кави блищали від поту і здавалися вилитими з бронзи. Білі чалми клоччям вати мелькали в хмарах порохового диму і куряви...
Назустріч полинула гусарія з крилами, оздобленими орлячим пір'ям. Ці крила були зроблені так, щоб своїм шарудінням лякати ворожих коней. Вибагливо вирізьблені алебарди та росеншнейдери німецьких ландскнехтів уже готові були розпорювати кінські черева, та бедуїни, не домчавши до гусарів, кинули в них хмару списів і повернули назад, щоб з нового розгону або вдарити на ворога, або знов метнути хмару стріл і списів.
— Алла!!! Алла!!! — лунало полем.
А назустріч їх вихровому струмінню тріщали димучі мушкети, схилялись списи і важкі мармурові ядра мортир та дрібна картеч фальконетів з гудінням свердлили повітря і відривали руки, ноги, голови.