Вона пестила пурпурний дувак, повторювала ніжні й безладні слова і довго не могла відірватися від Медже, хоч тричі стукав у двері Ахмет і час було вирушати.
Кінець кінцем отямилася Шафіге, опустила фередже і відступила до вікна. Ввійшов Ахмет і мовчки підперезав Медже срібним поясом [65].
І з сльозами в голосі заспівала Медже, звертаючись до брата, як до рідного батька, своєї третьої і останньої пісні:
Прощай, татуню! Невідомі
Шляхи сповила ніч і мла.
Востаннє в рідному я домі
Твій хліб солодкий зажила.
Троянду з гілки відломило.
Вже їй назад не прирости.
Прийду колись під стріху милу
3гадать дитячії часи.
Та стану вдома я чужою...
Прощай, дитинство, рідний дім!
Завжди, і в щасті, і в покою,
Все сумуватиму за ним.
Не вперше чув Ахмет ці зворушливі слова, та тільки зараз зрозумів всю їх правдивість і глибину. Щось підступало йому до горла і опалило йому лице болем і соромом. Торгувався, тремтів над кожним гасене, але ні разу не замислився, на щастя чи то на горе Медже бере він ці гроші. Та думати було ніколи. І, закінчуючи обряд вінчання, відповів Ахмет нареченій співучим речитативом:
Не залишай нас із сумом в серці,
Не залишай з слізьми в очах.
Спаси тебе від лиха й горя,
Могутній всеблагий аллах!
Нехай пісок в твоїх долонях
Червоним золотом дзвенить,
І під ногою сіра жорства
І під ногою сіра жорства
Якщо я чимсь тебе образив, —
Прости, без гніву нас покинь,
Щоб новий шлях твій сліз не бачив.
Амін!
— Амін! Амін! — зітхаючи, підхопили жінки.
Медже нічого не чула. Як підрізана впала вона Ахметові до ніг і заридала тяжко, несамовито. Її сльозами плакали в цю мить тисячі тисяч мусульманських жінок, проданих батьками у шлюбне рабство, але, звичайно, зрозуміти цього вона не могла. Тільки Горпина мовчки стискала руки під фередже, і їй здавалося, що Ахметова сакля раптом перетворилася на невільницький ринок.
Та думати було ніколи. Жінки підхопили Медже і заспокоїли її. Ахмет прочитав коротеньку молитву і вийшов, а коли жінки знов загорнулися в білі опряди своїх фередже, увійшли чотири брати Ібрагімові з довгими жердинами і прибитими до них дувазарами [66]. Чотири свахи вивели наречену на середину оди, і дувазари замкнулися навколо неї в грезетовий чотирикутник. Свахи підхопили під руки Медже і повільно рушили до дверей, і, пристосовуючись до їх ходи, попливли разом з ними грезетові дувазари. Медже здавалося, ніби вона стоїть на місці в барвистому наметі і тільки підлога пливе у неї з-під ніг.
Надворі вже стояла розкішно оздоблена гарба. І ось зарипіли величезні не мащені колеса. Брати Ібрагімові скочили на коней, не випускаючи з рук дувазарів, і рушила гарба з нареченою, захованою серед тих же барвистих запон. Галаслива юрба поїжджан оточила гарбу. В цю мить служниці винесли подушку з окрайків і кинулися до парубків:
— Купіть! Купіть! Не дорого продаємо! Це ж щастя! — вигукнула одна з них, показуючи подушку товаришам нареченого.
— Скільки? — спинився Мураз, син Бекирів, охорошуючись перед білою примарою у фередже, наче півень, перед куркою.
— Маленький золотий за велике щастя! Вже наша наречена поганого не пошиє. Цілий посаг у подушці, — зацокотіла служниця.
— Ой, дорого!
— Задурно! Дівоче серце в додаток.
— Та ти не скупися, — підштовхнули його товариші. — Запашна троянда завжди колеться.
— Троянда, що віддає чадом та часником, — підібгав губи Мураз.
— Шукай собі кращої! І без тебе знайдуться покупці, — образилася служниця.
— Та добре вже... Давай, красуне. А мо, й не красуня, хто вас зна, бо доводиться вас купувати на совість як кота в лантуху. Лови гасене, — крикнув навздогін Мураз.
— Бери, щоб тобі на ній спалося, як на шпичках держи-дерева, — спритно кинула йому служниця подушечку і сховала золотий під складка ми фередже.
— Муразе! Муразе! Чи довго ти там? — кликали парубки. Мураз прискорив ходу і догнав гарбу, коли юрба молоді перехопила її на розі.
— Стій! Що везете? — питали вони, заступивши дорогу.
— Діжку квашеної капусти з перешумованою бузою, — реготали поїжджани.
— Давайте викуп!
— Не дамо! Розступись! — ревнув Мураз, наїжджаючи на юрбу.
Але молодь міцно поспліталася руками і не відступала ні на крок.
— Не бийтеся об скелі головами на радість шайтанові, — реготали вони — Платіть викуп!
Після довгих розмов поїжджани розв'язали лантух і стали кидати у натовп дешеві хустки й рушники, але викуп здався поганим. Молодь дерла хустки на шматки і топтала ногами. Тоді свахи розв'язали інший лантух і кинули в юрбу кілька чудових іджіарів, поясів і кисетів. Молодь накинулася на них. Знялася бійка, і гарба ще довго не могла прокласти собі дорогу крізь шумну і жадібну ватагу.
— Подушка з подарунками нареченої! — вигукнув Мураз, розмахуючи своєю покупкою. — Великий золотий за велике щастя!
— Бач, який жадібний! Вистачить з тебе й півтора малих, — відповів хтось з юрби.
І під веселий сміх і жарти один з друзів Ібрагімових перекупив у Мураза весільну подушку.
Кінець кінцем гарба зупинилася. Брати Ібрагімові зійшли з коней, не випускаючи дувазарів. Свахи підхопили під руки Медже і повели її, не видиму для гостей, до її нового житла.
На порозі зустріла їх Сабіха, обсипала пшеницею, грошима і підсмаженим мигдалем, потім повела до пишно оздобленої оди і посадила на покуття. Хтось з жінок трохи підняв край дувака, і Сабіха вклала їй в рот ложку меду і масла, потім випила з майбутньою невісткою кави і вийшла, а свахи скинули з нареченої дувак, маграму і фередже, залишивши на ній тільки прозорий газовий серпанок.
Почалося частування. Сабіха хотіла засліпити гостей: жирний плов, шашлик, рижові запіканки з горіхами та цукатом змінялися ніжною баклавою, варенням, дрібним мигдалевим печивом і коржиками. Добре поласували свахи і гості, але наречена не доторкнулася ні до чого.
На чоловічій половині свято розгорталося трохи інакше.
Вдосвіта прокинувся Ібрагім і, поки служники прибирали і оздоблювали саклю, пішов до старшої одруженої сестри, і, як годиться, намагався не показуватися людям. Там сидів він, аж доки куєв-баші [67] сповістили його про приїзд нареченої і принесли йому весільну подушечку. В дорозі її ще тричі перепродували, щоразу збільшуючи ціну, і кінець кінцем вона потрапила до Ібрагіма за цілих п'ять гасене.