На цей раз Медже незрозуміла, але вловила ім'я пророкове і молитовно підвела очі:
— Так! Так! В мене аллах єдин і Мохаммед пророк його, — якось урочисто і радісно вимовила вона.
Боярин глянув на неї і з огидою плюнув.
— Тьфу, глупая! Брось ты своего поганого Магометишку! Православная ты,— и крест святой у тебя на шее.
І білою пухкою рукою почав мацати у неї плечі і шию. Хреста на шиї вже не було, і замість нього знову висіли Кайтмазині амулети, які вона непомітно зібрала разом з одягом на церковній підлозі. Боярин роздратовано рвонув їх, але туго зсуканий шовковий мотузок до крові роздер їй потилицю, та так і не розірвався. Медже схилилася від болю, вигнулася і вислизнула з рук боярина. В самій сорочці стояла вона посеред кімнати і затуляла на грудях подерту тканину. А боярин випростався, тупнув ногою і раптом гнівно гримнув, забувши свої медові промови:
— Сказывай, ведьма, куда крест подевала?
Медже якимсь незрозумілим почуттям здогадалася, про що він пита, і з несамовитою злістю показала на грубу.
Лють перехопила подих бояринові.
— Во-он как, молодушка! Над верой ругаться? Поганого Магометишку славить?! — прохрипів він і шалено схопив її в оберемок.
Але Медже нахилилася і в'юном вислизнула в нього з-під пахви. В дверях майнув відірваний рукав. Не бачачи дороги, не знаючи, де сховатися, швидко-швидко помчала Медже на горище. Знала тільки, що за спиною риплять щаблі і важко дихає й сопе у пітьмі жорстокий звір-хазяїн.
Останній щабель під ногою. Рука мацає у темряві засув. Морозом дихнуло горище, але хіба вона думала проте, що холод обпалює і губить, як полум'я!.. Чотирикутник слухового віконця вабить срібним місячним сяйвом.
На дах! Адже ж не вилізе він за нею, такий важкий, огрядний, у довжелезному вбранні. Скривавивши руки, вибила вона шибку і плигнула у морозну імлисту ніч. Нога ковзнула по зледенілому даху, наче на ковзанах, свист і вихор закрутився в ушах, і з височини триповерхового будинку бахнулася вона на стос дров біля чорного ходу. Гостро затесані молоденькі берізки підтримували з боків складені дрова, і на одну з них, як на спис, впала Медже з лунким уривчастим зойком.
Вона ще дихала, коли збіглася челядь. Насадженим на голку хробачком скорчилася вона від пекельного болю, але дрімота замерзання вже притамовувала його, і на білих щоках татарки змерзалися крижинками сльози.
— Так і просиділи ми понад місяць у Москві. Билися-билися, та хіба з ними кашу звариш! — пихкаючи люлькою, говорив Петро Одинець. — І цілують, і частують, і обіцяють казкові гори, а щоб до справи дійшло... Тьху! — широко плюнув Одинець, забувши, що на долівці чудовий харасанський килим з беглер-бейової скарбниці.
Петро Конашевич сидить за письмовим столом. Перед ним царська грамота. Приємно лоскоче вона самолюбство, а Одинець поквапливо розповіда все, що бачив він у Mocковщині.
— Спочатку тримали нас собаки-воєводи у Путивлі, боялися пропустити до Москви, а московські дяки з відповіддю не поспішали. Обурився я, пішов до воєводи князя Барятинського та й кажу: "Не смієте нас далі тримати". Барятинський і виправив нас. А з Москви саме йшов наказ затримати нас на кордоні і сплатити нам "царське жалування" та й відпустити додому. Розминулися ми з тим наказом, і Барятинський вже не наважився повернути нас з дороги назад. А ми тільки приїхали до Москви – враз вдалися до Посольського приказу. Так, мовляв, і так. Ну, нічого, приймали нас ввічливо, ручкалися. А бояри на це вередливі: бояться як би честь свою не проручкати, — насмішкувато підморгнув Одинець. — От і кажу я тим дякам: "Чолом б'ємо великому государеві і бажаємо служити йому нашими головами, як колись служили руським царям, б'ючися з його ворогами, з ханом кримським і султаном турецьким і на морі, і на суходолі. І в знак служби своєї привезли ми цареві кількох мурз з-під Перекопу і частину хліба козацького, а також московських людей, визволених з неволі татарської".
— Так! Добре! А далі що? — хитав головою Сагайдачний.
— Та... Почав нас думний дяк розпитувати, чи то дійсно замирився король із султаном і тепер разом із цісарем і папежем пригноблюють і утискають нашу віру. Я відповів, що за цісаря і папежа нічого в нас не чути, а з султаном король дійсно замирився ще позаторік, але зараз знов збираються вони воювати, проте віри нашої ніхто не чіпає.
Сагайдачний роздратовано засовався у кріслі.
— Ну і дурницю ж ти бовкнув, пане старшино! — щиро вирвалося в нього. — Треба було казати! "Так, утискають". Бо ж наші владики весь час скаржаться на утиски, щоб мати змогу піддатися під московського патріарха.
— Так ми ж говорили не за попів, а за козаків, — знизав плечима Одинець. — А нас хіба хтось чіпає?
Сагайдачний досадливо поморщився.
— От не розуміє людина, де і що треба казати!.. Та Москва геть уся ладаном просмерділа з того часу, як попеня [286] почало царювати. А крім того, такий вже звичай у московитів: кожну торговельну справу, кожний похід, кожну державну справу так чи інакше до віри приплутують. Все, мовляв, на світі задля віри Христової. Розумієш? Ну, та що там!.. Зробленого не повернеш, — перебиввін себе. — Що ж далі?
— Тоді спитав нас думний дяк, чи справді заборонено нам ходити у Чорне море? Я відповів, що з Дніпра заборонено, але з малих річок ходити нам вільно і що навесні збираємось ми у новий похід, якщо цар зволить прийняти нас на свою службу. Тут я й вручив йому твою грамоту. Дяк обіцяв передати її цареві разом з хлібом козацьким і татарським ясиром і довго розмовляв з нами. Цікавився, скільки нас, яка в нас зброя, армата, скільки коней, чи є фортеці та замки.
Сагайдачний слухав, хитав головою і іноді приказував: "Так, так!", а Одинець вів далі спокійно і рівно:
— Все спочатку було по-людському, а потім і пішла тяганина. До царя нас так і не пустили. Піст, кажуть, аж до великодня не приймає він чужоземців. Та які ж ми, на бога, чужоземці? Адже ж православні... А вони кажуть: хоч і православні, та з польської королівської землі. Тлумачили ми це дякам, та в'ються вони в руках, як вужі. Кажуть: "говїє цар", а потім: "поїхав цар на прощу". Почали ми на нього чекати. Повернувся цар, аж дивись — знову вийшла нова заковика. Прийняв нас царський намісник, князь Пожарський... А ми всіх бояр одвідали та кожному подарунками рота замазали: кому ронди, кому шаблю, кому каблучку. І кожному по татарюзі або татарці.