Біля воріт стояли вартові. Повз них сновигала старшина й міщани, попи і селяни.
Медже зупинилася коло протилежного паркана, на вузькій стежці, пробитій у снігу пішоходами, дивилася на ворота грізного бея і всіма силами душі кликала того, хто один залишився в неї на чужині. Вона не помічала, як клякли ноги, як різким болем прохоплював холод її почервоніли пальці, як паморозь у ніздрях заважала їй дихати. Вона вдивлялася в кожного, хто виходив з воріт, з надією приреченої на загибель. Але Максим не з'являвся. Джури лузали насіння коло воріт і кінець кінцем звернули на неї увагу.
— Це вона тебе, Степанко, чекає, — підштовхували вони товариша.
— Ні, це по тебе прийшла. Ось зачекай, зараз вискубе тобі весь оселедець, щоб не крутив бабам голови, — віджартувався Степанко.
Парубки реготали, штовхали один одного, а Медже все стояла і дивилася на ворота. Нарешті цікавість узяла парубків.
— Гей, молодичко, кого тобі треба? — окликнув її один з джур.
Медже мовчала. Джура перестрибнув замет і наблизився до неї.
— На кого чекаєш, молодичко? — перепитав він.
Медже подолала замішання і стиха відповіла:
— Мені Максимка треба... Київський курінь, — додала вона по хвилі.
— Якого Максимка? Та в нас такого нема!
— Такий Максимка. Він на кобзі грай. Він пісень співай, — намагалася розтлумачити Медже і закляклими пальцями рухала у повітрі, ніби щипала невидимі струни.
Джура замислився, підвів брови і раптом ляснув себе по лобу.
— Так це ж Максим Бабій! Ну зрозуміло ж: якщо баба, то й по Бабія прийшла... Де мед, там і мухи.
— Ти мені Максимка поклич. Мені його треба. Дуже треба, — тлумачила Медже і відчула, що ось-ось розплачеться.
Джура свиснув.
— Тю! Шукай вітра в полі! Максимка в вендрівку [284] подався. Повернеться на зелені свята. До кобзарського цеху ладнається парубок, а без вендрівки до кобзарів не беруть.
— А де той вендрівка? Я пішов до вендрівка, Максимка шукаль, — уперто добивалася Медже і, ще не розуміючи, відчула, що зникає остання надія, остання підпора на чужині.
— Та хіба ж та вендрівка до певного місця! — засміявся парубок. — От дурна бабо, їй-бо!.. Хіба ти не тутешня?
— Я з Каффи... Медже я, татарський ясир... Мені Максимка треба, — з розпачливим зойком вирвалося в неї.
Джура одразу кинув сміятися.
— Ось воно що! Чув я за тебе, молодичко... Так що ж його вдіяти? Пішов з Києва твій Максимко. Розумієш? Повернеться навесні. Коли тепло буде. Тоді й приходь. А зараз і з хортами його не відшукати.
Медже постояла з хвилину, глянула на джуру невидючими очима і з мертвим, нерухомим обличчям рівно і просто, як сновида, рушила вздовж вулиці у хвилястих пухких заметах.
Вона звертала з вулиці на вулицю, обходила снігові кучугури і не відчувала ані болю, ані гніву, ані образи. Наче все в ній завмерло, перетворилося на кригу без почуттів, без рухів і навіть життя.
Через тиждень повернувся Бурдило і одразу пішов до Сагайдачного, а на ранок розбудила куховарка Медже і наказала їй збиратися в дорогу. Не сказала ні куди, ні навіщо, але сама допомогла татарці зв'язати клунок, сама напакувала їй торбу коржів, ковбас та холодних вареників і провела до Сагайдак-бея.
Був імлистий, сивий січневий ранок. Небо тануло в рівній муті, синюватим туманом заступала глибину вулиць імла. Важкі шари снігу лежали на дахах, звисали з них ватяними ковдрами, низько хилили гілля дерев, наче зазирали з них у вікна, де підсліпувато миготіли лойові свічки і каганці. А на дворі, в тьмяних присмерках, перегукувалися люди у кошлатих шубах і шапках, іржали коні, рипіли полоззя — ладналася ціла валка у путь.
— Шубу одягай! Замерзнеш у степу, — гукнув їй якийсь літній, чорномазий, як циган, козак.
І кинув їй важку бараницю.
Медже ступила кілька кроків і заплуталася в шубі, що тяглася за нею. Хотіла її підтримати, та руки тонули в рукавах. Чорномазий засміявся, підхопив татарку на руки і посадив у сани.
Пахолки і джури Сагайдачного ув'язували поклажу, загін вершників шикувався біля воріт. На ганку з'явився Петро Одинець та кілька його військових товаришів і посідали в теплі криті візки.
— З богом! — лунко вигукнув з ганку Сагайдачний.
Вершники вдарили в бубон і з гиком та свистом виїхали на вулицю. За ними потяглися візки, сани з челяддю, бранцями, поклажею і другий загін кінноти. Медже весь час мовчала. З того жахливого дня жила вона, як сновида: десь ходила, щось відповідала, виконувала свою важку роботу і наче спала. Згасла остання іскра, облудний вогник, що так довго вабив її примарою щастя. Вендрівка. Їй здавалося, що це село чи хутір, де живе її суперниця, Максимова наречена. До Маріам вона більше не заходила, та й навіщо було йти ятрити незагоєну рану!.. А мрія про Каффу здавалася їй маренням: адже ж трьох гасене вона ніколи, ніде не здобуде. А коли так — чи не однаково, куди її повезуть і де зотліє її нікому не потрібне життя!.. З байдужою покорою працювала вона, з байдужою покорою пішла у двір Сагайдачного і сиділа в санях поруч чорного засмаглого козака.
Минали дні за днями в якомусь одноманітному кружлянні. Короткий зимовий день у санях, що швидко мчать низовинами Чернігівщини. Рідкі переліски, сині від снігу. Болота, ліси... Ночівлі в жарко натоплених хатах, просмерділих смушками, брудними онучами, перекислими щами. Довга зупинка в Путивлі, поки путивльський воєвода чекав відповіді з Москви — пускати чи не пускати до Білокам'яної посольство від жахливих "запорог", що два роки тому пройшли цю землю вогнем і мечем.
І знов нудна, одноманітна подорож через заповітні гущавини Брянських лісів, що тягнуться від Дніпра до Дону широкою смугою, в двісті верст завширщки, і захищають Московщину від кочівників.
Столітні лапчасті ялини, завалені пухким снігом, низько хилили до землі свої мохнаті лапи і щільно перепліталися одна з одною, а під ними, наче в печерах, стояли навіть у сонячний день глибокі присмерки і пахло грибами, мохом і торішньою хвоєю. Тільки вовки, ведмеді та дикі вепри панували в цих нетрях, де не наважувалися ховатися ватаги московської голоти, "удалых станичников-разбойничков", як звали їх руські пісні.
А далі — Московщина. Одноманітні лани і ліси, засипані снігом. Шляхи, обсаджені плакучими березами з білими стовбурами, ніби помащеними крейдою, чорні рублені хати під солом'яними або почорнілими тесовими дахами. Медже входила до курної хати, де людину було видно тільки по пояс, а вище клубочилася чорна хмара диму, виїдаючи очі, і вмить вибігала на двір дихнути чистим морозним повітрям і змахнути сльози з вій. Коли ж нестерпний холод заганяв її знов до хати, вона довго плакала від болю в горлі і в очах.