Яка короткозорість! Яка обмеженість! Яка відсутність почуття державного інтересу! – обурено кидав він, поки Отвіновський пив пиво і витирав голову, наче вантажник, що скинув важкий і незручний тягар.
— І замість сидіти тихо, як миша, — вів далі Отвіновський, відсапавшись, — його мосць пан круль втручається у міжнародні інтриги і зав'язує перемови з Молдавським воєводою Граціані про відокремлення Молдавщини від Оттоманської держави і про приєднання її до Речі Посполитої. Ще й дозволяє різним авантюрникам, як Альтган, вербувати у Польщі військо і загони для Фердінанда і надсилає до чехів послів і наказує чехам підкоритися Фердінандові, хоч він чавить їх самолюбство і віддає німецькому панству і рицарству чеські замки і землі.
— Ну, щодо чехів, то воно не зовсім так. У Чехії повстало різне лотрівство на кшталт лісовчиків та козаків, — буркнув Жолкевський, — а хлопство скористалося з нагоди і палить панів. Ну, а як Осман? Що він зараз робить? Факти давайте, факти! — захвилювався старий, бачачи, що Отвіновський майже закуняв від перевтоми.
Отвіновський тріпнув головою.
— На жаль, знаю я небагато. Сер Джон Ейрі запевняв мене перед моїм від'їздом, що Іскандер-баша дістав наказ вирушити проти Граціані і скарати його за зраду. Але що міг я пронюхати, коли я щохвилини чекав ув'язнення в семивежному замку або навіть смертної кари? Взагалі ж кажуть, що в Османа настрій дуже войовничий, що мріє він про перемоги, славу і подвиги. А головне, він надзвичайно вороже ставиться до Речі Посполитої, завдяки політиці його мосць пана круля.
Жолкевський постукав пальцями по поручнях крісла, похитав головою і раптом підвівся.
— Я це передбачав торік. Я просив звільнити мене від гетьманування, дати мені спокій і відпочинок. Не відпустили. А тепер старий лев мусить захищати без зубів і пазурів своє кубло. Дали трохи грошей. Затвердили повітове військо, а на випадок наявної небезпеки дозволили скликати посполите рушення. Ну, що ж: замість торішніх восьмисот шабель у мене зараз п'ять тисяч із гаком. Є з чим зустріти півмільйонну султанську армію, — жовчно розреготався коронний гетьман.
— А козаки?
— Хай Грицьки землю орють та свині пасуть, а не воюють. Годі розплоджувати цих розбишак, — різко урвав його Жолкевський, і ясно-блакитні очі його спалахнули вигостреною крицею. — Підемо, пане, повечеряємо. Треба багато про що подумати.
Пір'ясті хмаринки жевріли у небі, перші ластівки вилітали з гнізд, коли над Баром пролунали військові сурми. Прокидалося двірське військо коронного гетьмана, здивоване непередбаченою тривогою. Знялася метушня, і, коли загони поснідали, полковники і ротмістри сповістили їх про виступ.
Станіслав Жолкевський просив Отвінського нікому не розповідати про царгородські події, але, поки вони розмовляли, пахолок Отвінського розпатякав у челядні, що Іскандер-баша вирушає проти Речі Посполитої, і на ранок двірські шляхтичі і челядь тільки й переказували один одному новину, і всі розуміли, що недурно виїжджає коронний гетьман у смугу розташування кварцяного війська.
Лаштування було не довге. Опівдні кіннота з піхотою вишикувалися на зеленому плаці проти гетьманського палацу, а довга валка військового припасу повільно вирушала вперед, наповнюючи повітря криками погоничів і рипінням коліс.
Тихо дзенькали рондами коні гусарів. Поруч розташувався оркестр. Яскраво вилискували на сонці мідні сурми, а темно-сиза громова хмара різко відтіняла їх з північного заходу. Всі чекали коронного гетьмана, а в палацовій капелі двірський капелан правив напутний молебень.
Два ридвани, запряжені шестериками сніжно-білих коней цугом — один для пана Отвіновського, що поспішав до Варшави, а другий для коронного гетьмана, — вже чекали біля ганку.
Вийшли всі разом. Коли гість попрощався з старою пані Жолкевськoю, коронний гетьман передав йому пакет, запечатаний великою гербовою печаткою, — для короля.
В цю мить ударили литаври і барабани. Заспівали мідні і срібні сурми, і з розмаяним пір'ям, плащами і прапорами вирушив полк блакитно-сірих гycарів.
Схиляло до землі стрункі й шелесткі тополі. Лопотіло злякано листя. Смерчем закрутилася курява на дорозі, а по череп'яному даху гетьманського палацу вже стрибали льодовою картеччю перші градинки.
— Дідусю, залишся! — з зойком кинулася до діда Теофілія. Але старий воїн вже сідав у напівтемну глибину ридвана і востаннє махнув їй рукою.
Широко розхитувалися злякані бурею дерева. Скляними цвяхами прибив дощ завихрену куряву. А потемнілі, і намоклі крупи коней рівно й ритмічно здригалися, струшуючи ремінну збрую у срібних бляшках.
Ридван коронного гетьмана перегнав валку і гусарський полк і мчав битим шляхом. Сива димка дощу заступала йому далечінь; Палало небо, і темно-сизі хмари розколювалися від блискавок.
Станіслав Жолкевський робив одчайдушні зусилля, щоб довести королю потребу бути обережним, але Зигмунд нікого не слухав. Буря наближалася, невідхильна, як рок.
З'явившись до коронного війська, Жолкевський сповістив універсалом шляхту Речі Посполитої про те, що обурення турків зростає і що з наказу Стамбула кримський хан вже вирушив у похід, щоб скарати вогнем і кров'ю Молдавщину і промкнутися у Покуття. Старий гeтьмaн попереджував про небезпеку, звертався до честі і до патріотизму магнатів і середньої шляхти і закликав її приєднатися до коронного війська, а згодом оголосив набір охочих людей до кварцяного війська і до нових козацьких полків під особистою своєю командою.
Але Варшава була глуха до голосу доброго розуму.
Король скликав нараду сенаторів і доповів їм про бажання Молдавського господаря Граціані приєднатися до Речі Посполитої. Сенатори були проти, бо це було б найзаконнішою причиною війни з Туреччиною. Вони не довіряли молдавським боярам і підкреслювали, що в Станіслава Жолкевського лише шість тисяч війська. Один тільки підканцлер Андрій Липський підтримував рисковану авантюру, як родич і приятель Граціані. Але, всупереч бажанню сенаторів, Зигмунд став на бік Липського і наказав коронному гетьманові вирушити у похід.
Каспар Граціані з свого боку засипав Жолкевського листами, запрошував його в межі Молдавщини і обіцяв приєднатися до кварцяного війська з значними загонами.