— Ваrdzo dziekuje 33
32 Прошу.
33 Дуже дякую.
Панночка усміхнулась і чемно кивнула головою:
— Do widzenia! 34
34 До побачення.
Я розпечатав конверт, і мені перехопило подих від здивування. У лист була вкладена фотокартка. Ванда і Віктор Живецький сиділи в траві серед квітів на полонині й руками посилали мені поцілунки. В це нелегко було повірити.
Ванда писала, що немає зла, яке не повертається добром. Я подумав, що таки так. Один раз слуга не підмітав — і те панові на руку, бо вимів би коштовний камінець. Чорта крути за хвіст, а він радий: довший хвіст виросте. Попробуй нашкодити! Медична комісія видала Живецькому білу картку, він заснував у своїх горах майстерню по виробництву карабінних деревець, одружився з Вандою і не може надякуватись голодному сватові з Галичини. У Львові поменшало на одного жовніра, а в Польщі стало більше на одного зброяра. Це теж логіка життя.
Я пішов ночувати до льоху, де була Миколина друкарня, на старовинному Волинському тракті. У цьому районі міста найміцніше трималися місцеві традиції. Варшавські соціологи виробляли новий погляд на традиції. "Український прапор" писав, що, на їх думку, з сучасних рис життя важко судити про рівень культури народу. Гомеостаз гальмує розвиток соціального організму, і з цим треба "рішуче боротися". З будинків уздовж Волинського тракту жандарми позстругували гіпсові китиці калини, під час обшуків реквізували киптарі й вишиванки. Якось уночі я бачив, як вивозили мармурове погруддя Шевченка. Отже, комулятивний характер нашого пізнання дозволить нам невдовзі відчути всі блага "вищої культури". Перед людиною відкриваються "нечувані в історії можливості для самовдосконалення". Незабаром її взагалі ніщо не зв'язуватиме. Скачи, бабо, хоч задом, хоч передом...
У льоху хтось був перед моїм приходом. Надворі було досить холодно, а тут і поготів. Я побачив на столі яєчну шкарлупу і шматок свіжого справжнього хліба. Видко, тут побував хтось з нашої комуни, але не залишився ночувати через стужу: Я накинув зсередини на двері залізну штабу, постелив на столі куртку, склавши під голову рукав на рукав, зняв блузу і сорочку — мене біда навчила: я з головою накривався сорочкою, накинувши зверху блузу, і зігрівався власним диханням, бо сорочка набирала вільгості й не пропускала тепла. Задекувавшись, я почав частіше дихати. Дрож в тілі швидко вгамувалась. Тепер можна було півгодини помріяти. Голоду я не відчував, але вирішив думати про їжу. Я згадав, як одного разу приніс з поля четверо сіреньких з крапочками яєць і кілька цибулин. Того дня я приголомшив хлопців. Вибивши яйця в миску, я накришив цибулі і добре посолив. Ми вмочували хліб у цю мішанину. Ніхто з нас не знав досі таких розкошів.
Я вмію готувати інші присмаки: хлібець з кормових гарбузів, маківники з грису, суп з лопухів. Коли я падаю з ніг від зморення, голова моя працює. Стану над жмутом бурячиння, і до мене приходять десятки ідей, як це бурячиння зробити не тільки їстівним, але й приємним на смак.
Я ще подумав: "От якби прокинутися в Кратовій Канаді двохтисячного року!" 35 Але на цьому не закінчилося. До мене навідалися Ванда з Віктором Живецьким. В одній приказці говориться: гість — невільник, де посадять, там і сиди. Проте мої нічні відвідувачі почали танцювати. Я ввічливо попросив їх дати мені споюй. Вони не вгомонялися. Тоді я їм продекламував:
35 Канадський український прогресивний письменник Павло Крат в оповіданні "Коли зійшло сонце" змалював соціалістичне майбуття Канади.
Я — Долі син, котра дарує благо,
І не страха мене ніякий встид,
Ось моя мати! Місяці ж — це браття,
Які мене підносять, то кидають.
Такий мій рід — і іншим я не буду,
І мушу знати я походження своє 36
36 Монолог Едіпа з трагедії Софокла "Цар Едіп".
Слова ці дуже збентежили Ванду. Вона схопила Віктора за руку, вони стали маленькими дітьми і чимдуж пустилися втіками. Я з вдячністю згадав мудрих професорів, які навчили нас цих заклинань. Дарма що їх важко розтлумачити. Очевидно, заклинання такими й повинні бути. "Всякоє іздиханіє хвалить господа бога". Дотям, до чого воно. Зате яка магічна сила! Скажеш ці слова блудній душі, і вона не тільки дасть тобі дорогу, а й знайде стежку до місця спокутування гріхів. Це могутнє заклинання я перейняв у Левадихи.
Спав неспокійно. Сорочка з плечей сповзла, я так передриготів, ніяк не міг зігрітися. На які хитрощі лише не пускався: пробував уявити, що зліз щойно з теплої селянської печі, що надворі жнивна спека, що п'ю гарячу каву,— дідька лисого, не відігрівався. Сонечко золотило червінь, листопадових тополь, на тротуарах енергійно вибивали каблуками дроб бліді зі сну панянки, гуркотіли вози, навіть уперше після війни продзвонив вулицею трамвайний вагон,— а мене ніщо не зворушувало і не тішило.
Мені мало було підвальних нічниць, то доправив Опольчик. Він чергував на пропускному пункті. Я привітався. Опольчик глянув поверх мене і відвернувся. Образився на мене. Але чого? Може, не треба було йти від нього? У мене після цього був такий настрій, що якби плебей, рятуючи доньку від патрицієвих рук, зарізав її на міській площі, я перший закликав би народ до бунту. Тоді Аппій Клавдій повісився б у тюрмі, і влада перейшла б до народу 37.
37 Конфлікт, описаний римським істориком Тітом Лівієм, став сюжетом для трагедій багатьох видатних європейських письменників.
Я працював "без ентузіазму". Колоди на дрова колов надвоє-натроє, подвір'я підмів абияк, а картоплі настругав "з очима". Адам всіляко намагався розвеселити мене, та для цього він був прісною натурою, а я, з свого боку, не заохочував його. Мені здавалося, що хоч тут я можу бути господарем. Усім зась до мене! Зась, панове! Стребивши шмат вареної яловичини з картоплею, я наладував торбу хлібом і з демонстративно піднятою головою пройшов через пропускний пункт. Куточком ока я бачив, що Опольчик стежить за мною. Я вже був на вулиці, коли він покликав мене.
— Пане Повсюдо, не збагну, що з вами сталося.
— Третій день не перестає боліти голова,— збрехав я,
— Ходімте, в мене є порошки.
— Пробував.
— Це недобре, мене так само зчаста похоплює,— заквоктав бравий капітан.