Я оглянувся на хлопців. На їхніх обличчях мигнула тінь збентеження. Все це виглядало театрально. Проте Кривов'яз не зводився. Першим отямився Грушевич. Він підбіг у куток і підняв професорові голову. Кривов'яз дивився на нас скляними нерухомими очима, з рота витекла краплина слини, набухла булькою, і булька тріснула. Мені заломило в очах, ніби вони вилазили з орбіт. Грушевич опустив Кривов'язову голову на папери, припав вухом до грудей, потім звиклим рухом п'ятірні закрив очі.
"Лихо нас не навчить, то, може, навчить смерть",— подумав я машинально.
Олекса заплакав.
До мене наблизився Павло і сказав, що всьому виною — нове місце. Поки ми мешкали в Корнякта, старий глипів, а тут пустився світу. Кривов'яза треба поховати з почестями. Ми скличемо народ.
Я мовчки кивнув.
— Ми пронесемо його тіло через усе місто. Його знають, ти не думай... Я напишу хлопцям до Варшави, щоб надрукували великі некрологи. Павло вирвав із зошита аркуш і сів писати.
— Невчасно старий пішов од нас,— сказав Микола, стаючи біля мене.
Всі ніби вибачалися.
— Розумний був чоловік, марксист, Франків товариш. З ним, правда, не в усьому можна було погоджуватися, але...— Микола не закінчив думки і перейшов на інше. А цих хуліганів від політики й дідько не бере! — показав він на Грушевича.
— Всюди командують хулігани,— пробурмотів я.
— Колись я пообіцяв дістати тобі книжок. Візьмеш із мого клунка при бажанні.
— Знову перейдемо на яблука — сяду до науки.
Микола зітхнув.
— Останні зі смердів ідуть на відпочинок,— сказав я.— Наші діти від нас відцураються за політиканство і боягузтво.
— Ти, як завжди, хочеш з поодинокого створити клімат.
— Систематизацією ми довели світ до того, що далі відомого не рушимо. Але нове мусить народжуватися. Забув сказати: нинішнє хуліганство, мабуть, матиме наукову назву.
— Його заповіт ми виконаємо,— сказав Микола. І полетимо в комин за його душею.
— Зберемо трактати.
— Ким ви станете після цього?
— Festina lente 26, Прокопику.
26 Поспішай поволі (лат.).
— Справді, не пора. Вибач. Відчуваючи у вітрові силу, хочеться побачити, як він валить дерева. Кволодухі завжди підглядають.
— Організуємо похорон, який би відповідав його честі. Підеш замовити труну?
— Звичайно.
Микола пройшов до відсіку, де висіла його куртка, і повернувся з грішми.
— Пане Грушевич,— звернувся він до недавнього противника.— Ви маєте знайомого офіційного лікаря, щоб засвідчив природну смерть?
Грушевич мовчки кивнув.
— Вночі перенесемо тіло до когось на квартиру,— додав Микола.— Лікаря завтра приведете. Почекай, я теж іду,— сказав Микола до мене.
Ми пересікли закиданий розваленою причепою дворик.
— Проведи мене, я до редакції,— попросив Микола.
Місто спікало сонце. Тротуари заповнили селяни, які продавали городину, поміж кошиками, як прим'яті мухи, сновигали черниці. Микола з нудьгою в погляді зупинився край тротуару.
— Монастирі переповнені,— мовив він.
— Баланда за приманку?
— Гімназистки. Куди їм дітись?
Я подумав, що й Марійка Вістун одного прекрасного дня може опинитися в келії.
— Поглянь, яка вродлива монашка,— сіпнув я Миколу.
— Біс із нею.
Вродлива черничка відчула на собі погляд і, повернувшись, усміхнулась. Дай їй адресу і скажи, коли прийти,— і вона на часину згубиться з-під нагляду ігумені.
— Очевидно, нині все йде до того, щоб підривати твердині зсередини. Ці дівчата не прощення молять у бога, а гарних хлопців.
— Вона йде за нами,— шепнув Микола. У мене виникла ідея.
— Слава Ісусу! — сказав я, стаючи боком до дівчини.— Дозвольте дещо важливе повідомити.
— Прошу,— тихо і трохи збентежено мовила черниця.
— Сьогодні помер університетський професор Володимир Кривов'яз. Похорон завтра. Богослужебки можуть взяти участь? Як вас звати, будьте ласкаві?
— Повзе, чорногуба гадина! — стурбовано забурмотіла черниця.— Ні, не побачила... Мене звуть Орестою.
Дивлячись, з якою неприязню вона проводжає старшу, я мало не здригнувся. Бровенята її здибилися, як вистояні коні, обличчя стало холодним. Пригнувши голову, вона дивилась услід наглядачці, поки та не зникла.
— Я б рада вас вислухати,— сказала вона, піднявши на мене ще колючі карі очі, але серед вулиці незручно.
— Ідіть за мною,— сказав я.
Я швидко рушив до рогу будинку, натрапивши на Миколу, який мене чекав, узяв його під руку:
— Агітую черничок на похорони. Жандарми не насміляться розганяти процесію, коли йтимуть монахи.
Ореста ввійшла за нами до редакції, я підсунув їй стілець.
— О котрій годині виноситимуть тіло? — запитала вона.
— Надвечір,— відповів Микола.
— Я колись бачила гарну процесію,— загадково усміхнулася черниця.— Молодь несла смолоскипи. Це були політичні похорони. Смолоскипи будуть. Я дам знати в чоловічий монастир, там виготовляють держаки для свічок. їх можна пристосувати. Микола спохмурнів.
— Кривов'язове прізвище просимо не розголошувати.
— Не турбуйтесь.— Черниця подарувала комуністові іскристу усмішку.— І в монастирях є порядні люди.
Після того, як вона пішла, мене охопило каяття. Щось я не мав довір'я до цієї чорної орди.
— Здається, я поправив медвежою лівою? — звернувся я до Миколи.
— Життя гребе то лівою, то правою,— відказав він.— Краще пильнувати курсу, ніж робити прогнози по малих хвилях.
Він якось непевно заглянув мені у вічі, і мені зробилося ще прикріше.
У підземеллі Грушевич подав мені купку списаного паперу.
— Будьте моїм першим читачем і критиком. Це — про професора.
Я перечитав рукопис, подумав: "Грушевич — письменник. Він робить злочин, що марнує час".
— Кажіть правду, пане Повсюдо,— звернувся він, червоніючи.
— Виконано чудово,— сказав я.— Тільки забагато про звички. Вони, звичайно, проливають світло на те, як чоловік формувався, що собою являє, але ви ж бачите, як ми живемо. Ми під пресом обставин і звички наші майже не пробиваються. Індивідуальність, як мені здається, повинна бути соціальною, а не побутовою.
— Я вас розумію,— сказав Грушевич, і я побачив на його обличчі тінь смутку.— Дякую.
Прийшов Микола, заходив по друкарні. Потім поманив мене пальцем.
— У мене неприємності,— зітхнув він.— Мене викликали на засідання Галревкому до Тернополя, але зв'язковий не зміг прорватися через фронт. Я багато втратив. Фронт, кажуть, посувається на схід. Моя група ізольована.