Гірко йти снігами. Схоже, що я відпочив і скріпився силами, аби виладувати себе на зворотню дорегу. В чоботях мокро, сорочку хоч викрути, шапка дубіє на голові. Я вдивляюсь у хуртовину, може, раптом появиться циган на шкапі. І цього разу в його чортячих очах я побачив би зневагу. Він таки менш залежний від долі. Доля— це щось таке, як хуртовина. Вона монтується з багатьох складників, про неї просто неможливо сказати всю правду, але ми настільки наївні, що пробуємо; а циганові байдуже; він кудись поспішає з сином за поясом, як кенгуру, і завертає його назад, до зганьбленої жінки тільки думка, що та заслуговує стусана. Його певність така гаряча, що важко уявити, ніби за дорогу вистигне Коли все життя мрієш, вигадуєш і шукаєш примар, твої найбільш тверді наміри скидаються на іскри над комином. При цьому власна ціна своїм діям невисока, а від інших хотів би вчути похвалу, чекаєш, щоб з тобою розплатилися за те, що ти невільник долі. Доля схожа на хуртовину. Вимотує жили, а тобі здається, що хтось збоку все те видить, і повертаєш голову, щоб побачити співчуття в очах. Ми більше як наполовину солісти стороннього погляду. А може, й на всі три чверті...
Я йшов навмання полем, орієнтуючись на ряди тополь над завіяним коритом гостинця. Ось те місце, звідки повернувся шпигун, звідси до міста рукою подати. Я ковтнув снігу і пішов швидко. В глибині хуртовинного валу затемніли контури кам'яниць. Чи мені причулося, чи справді вітром принесло дрібоніння трамвайного дзвінка. Я подумав, що нинішні римляни, як би не старалися задушити варварів, не зможуть цього зробити, ними попихає ідол наживи. Він спонукає їх пускати в рух фабрики і давати рабам огризки. А раби ці вміють терпіти. Найнеймовірніше падіння людини і загалу, коли воно спричинене, а не викликане бешеністю, не стає могилою. Ображене серце не вмирає навіть тоді, як тіло зотліло. Трошечки повітря і сонця! Кров очиститься, і тіло воскресне.
Сутеніло. Подув лінивий південний вітер. Буде відлига. Я розімлів і ледве піднявся на другий поверх.
— Бачиш: я чекаю,— сказала Марійка, сідаючи на стілець.— Позавчора чекала і вчора...
Я зняв шапку і опустився на канапу.
— У кожного китайця є вівтар предків,— сказав я.— Перед ним голова дому повідомляє прародичам про всі зміни в сім'ї. Зараз я трохи віддихаюсь і скажу перед лампадою:
"Я прийшов". Якщо лампада горітиме рівно, душа моя перед тобою чиста.
— Я працюю, Прокопику,— похвалилась Марійка.
— У Мигельської?
— В друкарні.
— Обшуків не було?
— Ні.
— Що там за люди, як ти себе почуваєш?
— Мене лиш заробіток цікавить.
— А в місті які новини?
— Наїхало російських емігрантів. Наймають комфортабельні квартири, спеціально для них відкрили кілька кав'ярень. Промисловці, артисти, письменники. Золоті дощі за ними.
— Ще б пак!
— Що?
— Обікравши Росію, можна собі дозволити. Буде кому вчити нас самостійництва! Ти дуже стомився, Прокопику?
— Я дуже брудний. Лазні не розтопили з нагоди приїзду російських емігрантів? Марійка посміхнулась:
— Розтопили.
— Якби ще кілька соціалістичних революцій, Львів міг би розбагатіти. Піду до лазні.
— Ти маєш гроші?
— Є, Марійко.
— Ти ненадовго, правда?
Вона була у светрі і фалдованій спідничці, а я хотів би її бачити в сукенці, тоді вона святковіша, чужіша, і я тримаю себе в руках. — Одягнися в сукенку,— сказав я.
Вона здивовано відступила, та розцінила моє прохання інакше і усміхнулась, ховаючи лукавинки.
Біля кав'ярні "Де ла Пе" стояло кілька фіакрів, всередині яскраво горіли люстри, на фіранки падали тіні високих капелюхів. Візники, тупцюючи край тротуару, весело перемовлялись.
— З жіночого монастиря, кажуть, втекло кілька молодих черниць.
— Почули, що є де попастися.
— Всі — колишні гімназистки. От нюх мають, бестії.
— Вчора отамечки за будинком зупиняє мене панянка в лисицях і милим богом розсипається, аби довезти до кав'ярні. Кажу: "Який мені рахунок? Іди пішки. Кілька кроків". Вона не вступається в дороги. Мусив підсадити і довезти. А тут скіцьнула у двері, тільки її бачили.
— Ще австріяками розпсовані...— Візник вилаявся.
— Зі злої трави лихе й сіно.
Марки мені вистачило на те, щоб підстригтися, купити квиток і маленький шматочок мила В парній я виліз на горішню лавку і з тугою подумав, що у себе в бункері навряд чи отримав би більше задоволення од купання. Отут у лазні я вперше збагнув, що мої мрії стали настільки далекими, що вже мене не хвилювали. Я розізлився і вийшов з таким настроєм, як колись обстриженим баранчиком з відсутнім поглядом сідав у поїзд на Відень.
— Ти чого недобрий? — запитала мене Марійка.
— Стригли несправною машинкою.
— Якби ти знав, який ти гарний з цим блідим рум'янцем... Ти прав білизну? Сам?!
— Тобі завжди якісь дрібнички впадають у вічі.
— Хіба те, що я зодяглася в сукенку, не дрібничка? — Бідна, вона й мені хотіла віддячити.
— Це — ні,— сказав я, пригортаючи її.
— Будеш вечеряти?
Я кивнув, і вона випурхнула до передпокою. "Ох, Маринко, Маринко... Кінець нам. Що мені — накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка і Родзісада? Винен я чи не винен у тому, що Марина конає від сухот, а моє серце і мозок топчуть чобітьми?.."
— Чого зітхаєш? Чим ти стурбований? — Марійка поставила на стіл присмажену ковбасу, хліб і пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене і тихо сказала: — Нам треба відсвяткувати. Я б досі сиділа без роботи. А ти... не переймайся. Чи я не розумію твого становища? Розірвись — не допоможеш ні тут, ні там. Коли...— В очах її виступили сльози.— Коли ти зможеш поїхати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: заміж не піду. Все, все... Це вихопилося, тобі не треба цього знати.— Вона відійшла до вікна, мить стояла в задумі, потім повернулась до мене.— Я думаю, що вони тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, і ти казав правду. Мигельська питала, чи ти приходиш. Я сказала, що ні. Вона ніби пошкодувала і запросила нас, коли зустрінемось, на різдвяні свята до себе. На роботі мені весь час здається, що за мною підглядають. Та куди дінешся? Я буду працювати лиш заради того, щоб вони тебе не змогли "рятувати". Ти б не витримав... Тобі не можна сходити з дороги.