49 3 Иоганна-Генріха Песталоцці, видатного швейцарського педагога-демократа.
— Стара моя давно пішла? — запитав "той, що б'є мертвих".
— Перед тим, як ти встав.
— Вона довго не засиджується в колонії.
— А ти що робиш цілими днями?
— Дивлюся у вікно.
— Думаєш?
— Так.
— Бачиш бабу Ягу, відважного князя і крилатого коня...
"Той, що б'є мертвих" басом засміявся, але не сказав нічого, тільки ближче нахилився до віконця і нібито пильніше став вдивлятися у заметіль. Вітер стугонів і шарпав загату. Я вийшов за сіном, щоб наладувати шкурки. Поміж бур'янами попадалась така податлива відвологла трава, що просто просилася для в'язання. Я вибрав сніпок цієї трави і заніс до хати разом з бур'яном для шкурок.
— Ти хочеш настелити діда? — запитав Семенко.— Хіба завтра різдво?
— Заскоро святкуєш,— усміхнувся я, підвішуючи шкурки до цвяхів біля запотілого одвірка.— Зараз ми сплетемо кіску і змонтуємо тобі чоботи.
Його безжально-застиглі оченята спалахнули зацікавленням, як у деспота, якого давно не хвилювали несподівані винятки серед заведеного ним порядку. Я зв'язав стебла і подав йому, щоб тримав.
— Я в них не обморожу ніг? — запитав він з недовірою.
— Обшиємо зайцем. Хлопчик повів бровами.
— Ой, ти вигадливий.— У його голосі почувся захват.— Певно, багато світу сходив?
— Немало.
— Оце чоловік! — Він зазирнув мені у вічі і перейшов на шепіт: — Старий мій каже, що був в Італії. Можна в це вірити?
— Можна.
"Той, що мертвий б'є" невдоволено скривився.
— Чого набурмосився?— спитав я.— Такі речі невпрогнів мовляться.
— Плети, плети.
Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула її біля скрині, задзвеніло зерно.
— Ще спить? — спитала, ні до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха, витерла піт на чолі: — Це ви розтопили?
— Збирався пекти зайчатину.
— А це для чого? — показала на кіску.
— Поки що таємниця.
Вона скривила губи і стала вибирати з торби фабричні сухарі, якими поляки забезпечували армію на час походів. Рухи її були в'ялі, ніби пробивалися крізь далеку сутінь задуми.
— Сходіть до криниці по воду,— мовила грубуватим тоном.
Хлопчина перехопив з моїх рук недоплетену кіску і зиркнув на матір недобрими очима. Коли я прийшов з повним відром, молодиця хмикнула, пересікаючи хату, наштовхнулась на мене і ще раз хмикнула. Очі її при цьому залишались строгими і спокійними, як в актора, що відшліфовує інтонації.
— Я так стомилася, треба нарубати дров, — сказала вона трохи м'якше, мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спеціальної муштри.— Сокира в сінях, — докинула вже безбарвним тоном, зняла миску і заходилася мити м'ясо.
Сокира годилася хіба для того, щоб кидати за рідним батьком. Я розчистив сніг перед порогом, знайшов заповітну прадідівську плиту і поточив вістря. В душі я втішався цією пригодою.
Коли я увійшов з сіней з дровами, молодиця, стоячи на печі, тягнула з-за комина корито.
— Поможіть,— покликала мене
За комином на печі було четверо булькаючих самогонною закваскою корит. Одне ми зняли на скриню, видко, ввечері знову пустять машину. У цю мить прокинувся Окільнюк, п'яно балансуючи руками, вибіг до сіней і скоро прошмигнув поміж мною і жінкою назад до печі. Лежачи, він сонними почервонілими очима глипнув на кіску в синових руках, і на зіниці впали важкі підпухлі повіки.
Поки смажився заєць, молодиця ще не раз дарувала мене своєю доброзичливістю. Я бачив, що від запаху заправленого часником м'яса серце її подобріло, але в силу звички вона не могла командувати без знущальної іронії. Після ситого полуденка якась нудьга примусила її никати по закутках, нарешті вона знайшла колоду карт і сіла ворожити за скриню.
— Що карта показує? — запитав я, перериваючи її бубоніння.
Молодиця роздратовано позирнула на мене і згорнула карти. Я її більше не зачіпав, хоч мене цікавило, чого вона собі жадає, її тоненькі бліді губи шепотіли якісь закляття. Мені почулося, що вона повторює одну фразу: "Ходун, ходунай, світ годував, впав, пропав, ніхто не ховав".
Склавши карти, вона ще раз послала мене по воду, вимила попелом казан і залила розчину.
— Налийте в студницю води і покладіть снігу,— звеліла вона, сама ж приклала накривку дерев'яним бруском і прикріпила кінці дротиною до вух на казані.— Допоможіть висадити на плиту...
Я звихався, як попівський наймит, і лише після вечері зшив один валянок. Семенко протанцював у ньому до порога і переможно наставився на матір:
— Бачиш?
— Не сліпа...
Прокинувся Окільнюк. Попросивши сина вийти на середину хати, він почухав груди і показав рукою на сніпок трави:
— Може, лишишся мені такі сплести? Зостанься.— Він погрозливо подивився на жінку, мовляв: "Ти хочеш заперечувати?! Дивись" — і додав, повертаючись обличчям до мене: — Я задарма не схочу. Дам "отого". Молодиця сердито засопіла, але не обізвалась. Окільнюк спустив на долівку ноги, став спиною до хати і почав натягати полатані шкарубкими засмальцьованими ганчірками штани.
— Докіє! — вперше назвав він дружину по імені.
— Чого?
— Завтра заступаєш. Не забула?
— Ні.
— Аби знов не було нарікань.
— Ніби я можу спати, як воно смердить під головою.
— Я знаю, чого ти не маєш сну.— Окільнюк сплюнув. узяв гачок і сів на стілець.— Я дві ночі не сплю, а вона — одну, і ще невдоволена.
— Зате я ходжу на колонію.
— Зрозумій, бабо, що сон найдорожчий людині. Я за виграшку ходив би на колонію.
— Хотіла б я бачити, як ти босяком петляєш по снігах. Окільнюк люто застогнав і спустив на груди голову. Пальці його судорожне стискали держак гачка. Докія очікуюче зиркала на нього, готова кинутись з пазурами, та він, мабуть, вирішив цього разу стерпіти.
— Ви були на фронті, пане Окільнюк? — запитав я. Він довго мовчав, похитуючись, і відповів, що був.
— Де?
— На італійському.
— Я теж там воював.
Він нагнувся ще нижче, підставивши під світло з плити високе, зібране в полискуючі валки бездумне чоло. Відблиски заграли на тонкому задертому оселедці волосся і масивному горбатому носі. Він явно не мав бажання заходити в бесіду.
— І за віщо там стільки людей полягло? — сказав я. Окільнюк навіть не поворухнувся. Та коли Докія вилізла на нари, він, ніби звільняючись від якоїсь настирливої гадки, скрушно зітхнув і спитав, вводячи очі на нари: