Я нишком спостерігав жебраків, сповитих у чорні шалі вдів, юнаків і дівчат з чорними жалобними стрічками на рукавах, зморщеними, мов порхавки, дідів, прилизаних батьків і виснажених матерів. Ці люди не могли не бути рабами, і чиїми рабами вони не були б, усе будуть змагатися в покірності і шпигуватимуть одне за одним.
Коли весь собор падав навколішки, я подався за колону і тихо вислизнув надвір. Проколовши списом дракона, на мене звисока дивився святий. Він і не здогадувався, що в нинішні часи його прикладові гріш ціна. Він рвався у небеса на здибленому коні, не відаючи, що дракон тепер отримав право громадянства. І взагалі — яким недоречним виглядав наді Львовом увесь у пориві й вітрі пристрастей Святоюрський храмі Це була симфонія занепаду. Я пішов на горб. Кручено падав сніг, ніби його колотили звуки з собору. В голові моїй чогось усе пішло обертом, і мене почало тягнути за рухом білих схрещених мечів. Я відступив від обриву й несподівано побачив Павла Ганиша. Власне, я сюди й піднявся, щоб його побачити, але ніяк не сподівався, що він вийде з собору під час відправи. Він був з непокритою головою, в чорному ретельно випрасуваному вбранні, на лівому рукаві полискувала крепова стрічка. Він був іншою людиною. Я навіть завагався, чи це він. Тіло його злегка пружинило, вогкі чорні очі дивилися весело, майже щасливо.
— Привіт, Повсюдо,— сказав він спокійно, без радості й здивування, що зустрівся зі мною.
— Здоров, Павле.
— Вийшов на хвильку подихати. Сьогодні я взяв од хористів те, чого добивався.
— Чудово співають.
— Скільки це мені коштує!
— Ти, брате, змінився,— сказав я.
— Почуваю себе чоловіком.
"Ось воно як!" Я співчутливо запитав, по кому він носить жалобу.
— По Володимирові Кривов'язу,— відказав Ганиш, і відказав не те що крізь зуби, а так, наче язик його був зшитий з золотих ниток.— Як поживаєш?
— Сам знаєш, як у мене буває: тиждень голодую, день відгодовуюсь.
Павлів погляд блукав між будівлями Городецької, і мені здалося, що він не слухає.
— Що Олекса поробляє?
— Має по горло роботи. Талановитий хлопець, тут одразу запримітили.
Мені ще можна було уявити Олексу в чорному костюмі з нашивкою на лівичці, та уява моя несподівано зледачіла. Мабуть, я із заздрістю ще подумав: "Стати чоловіком — це стати над людьми". На жаль, у мене нема хисту ні композитора, ні художника. Можливо, і я зміг би жахнути рабів.
Ганиш ще трохи постояв, коротко відповідаючи на мої запитання. Я, звичайно, чекав від нього цього холодку, але кортіло пересвідчитись. Відступаючи і поправляючи рукою зачіску, він кинув:
— Заходь. Нам з Олексою дали по кімнатці,— він показав на монастир при храмі.— Тісно, але затишно.
І покинув мене не прощаючись. Я вирішив позичити грошей у когось іншого.
IX
Я виїхав до Перемишля вночі, а вдосвіта був уже під фортецями. Але тут мені трапились балакучі хлоп'ята, які справили мене за місто, докладно пояснивши, яким мостом переходити Сян.
Я не досить тямив, що таке табір. До того мене збаламутило інше. Перемишль — це замки і твердині. Я покладався на історію, адже всі ці споруди нині переосвячені в тюрми. У льохах Львівського арсеналу страждали козаки і гайдамаки, в Петропавловці сидів Чернишевський.
Покутський розшукав на фортечні грати таку сталь, яка варилася тільки один раз, причому рецепт і сталевара з певних міркувань знищили. Дві тонесенькі пилочки ми вклали у звичайні курячі яйця, мистецьки з'єднавши плівку і шкаралупу. Я страшно обурився, почувши, що табір — це огороджене колючим дротом поле з землянками.
Розстебнувши Грушевичів плащ, я дістав з внутрішньої кишені гроші. Мав кілька марок на прохарчування, але хлоп'ята під замком Казимира Великого розповіли мені дещо про начальника табору, відставного полковника, чутливого до чарки, і я купив пляшку горілки й рушив до вкритого червоною бляхою будиночка на перемишлянському Підзамчі; над будиночком, ніби підхоплена вітром перепиранка, літала голубина зграя.
Була гарна зимова днина, якась сонно незворушна й іскриста, ніби Марійка в приступі меланхолії. Я відчинив увінчану дерев'яним хрестом хвіртку. Прошумівши на купі золотистої соломи, до мене кинулись собаки. Їх було аж четверо. Вони зупинилися кроків за три від мене і забликали очима. Сука завбільшки з добре телятко, випроставши м'які передні лапи і прогнувшись у крижах, лизнула повітря і сардонічне засміялась. За нею засміялися інші члени сім'ї, і мені стало моторошно від їх майже людського сміху — очевидно, одного з приголомшливих досягнень полковника.
— Раni ma bardzo zly humor? 45 — звернувся я до суки.
45 Пані в дуже поганому настрої?
У відповідь вона кашлянула. На звук з-за будинку почали вибігати кури, індики, качки, гуси, що, певно, грілися проти сонечка. Уся компанія вишикувалась позад собак, із зацікавленням розглядаючи мене.
Над подвір'ям залопотіли голуби. На метушню вийшов господар. Та він мовчки подивився на мене примруженими очима і подався до хати. "От заковика! — подумав я.— Цей полковник і вдома почуває себе начальником".
А звірина продовжувала чекати. Сука знову лизнула повітря і заскавучала. Мабуть, треба було і їм принести гостинців, та про це хлоп'ята нічого не казали. Я поклав руку на ребро хвіртки. Собаки побачили в моєму рухові щось непристойне і загарчали. Тоді я спокійно обійшов їх, піднявся східцями до ґанку, витер ноги і, глянувши в сіни, мало не спіткнувся: з сутінків на мене напружено дивився господар. Обличчя його було сіре і зливалося з кольором коротко підстриженого злиплого волосся.
Я привітався, сказав, що хотів би бачити полковника. По лиці господаря промайнули якісь хворобливі тіні, він запитав, чого мені треба. Наскільки я зрозумів, переді мною стояв відлюдник, чоловік замкнений і, як завжди в такому стані, жорстокий, але здатний легко розгубитися, коли на нього натискати віч-на-віч. Він стояв навитяжку, тручи пальцем бічник приставленої до стіни драбини на горище, і мені видалося, що він невловиме обходить мене думками, як лінивець нову роботу.
Коли я назвався солдатом італійського фронту, полковникові очі на коротку мить посвітліли, і він запросив мене до кімнати, вибачився за безладдя, бо служанок принципово не бере, а німого діда утримує заради домашньої птиці — дітвора зазіхає. Ми пробалакали доброї півгодини, полковник мало-помалу розговорився, але дослідів не зачепив жодним словом. Якби я на свої вуха не чув собачого сміху, то вважав би їх хлопчачою вигадкою. А може, серед мешканців містечка були люди, які насміхалися над його пристрастю, і він до пори стримував себе, сподіваючись точніше переконатися, що я чужий.