Як прийняли це видання у Львові, бачимо з рецензії одного з відомих тепер літературознавців, що підписався криптонімом "Цет". Він писав:
..."Книга — невеличка розміром, 164 сторінки, але яка ж цінна змістом, який глибокий повногранний документ уже прогомонілої доби. Найдете в ній тонку лірику й розмашну епіку, гумор і сатиру, тихий смуток віками топтаного народу й жорстоке відчуття боротьби, а передусім пречисту й міцну, як смерть, любов до нашої батьківщини... Він, цей безстрашний борець, що разом з своїми великими товаришами не схотів поцілувати пантофлю папи-Сталіна, поведе вас у країну "хрестів і могил", вашу рідну країну, читачу... Ви вихором понесетесь у минуле, зрозумієте багато проблем сучасного і вп'єтесь безтямно чарівним майбутнім. Вірить бо в нього Антоненко-Давидович, — чому ж нам не вірити? "Передусім книжка Антоненка-Давидовича сама по собі... справжня література. Його блискуче перо сяє, як найкраща козацька шабля, у честь якої складає він захоплені дити-рамби"...
"Його участь у могутньому зриві Східньої України, пише рецензент далі, — що проходив у рр. 1925-1933, велика. Прегарний промовець, він не тільки письмом боровся за українське обличчя України, але й словом з трибуни. Про свої пропаґандивні мандрівки по Україні він прегарно розповідає у книжці "Землею українською". З кожної сторінки цієї книжки так і бухає любов до України і глибока ненависть до Москви"...
Отже ніхто з українських письменників не об'їздив стількох місцевостей України, а, головне, не відобразив того
так соковито й правдиво.
Нариси Антоненка-Давидовича дихають молодечою романтикою й завзятістю, просякнуті реальною дійсністю й любов'ю до рідної землі, до своєї історії, до свого плюндрованого народу. Тим то вони, як і повість "Смерть", мають своє
..;---ттт тт оттоиоииа ппнм Р ГРіПРПІЛНОЮ істооією НаШОЇ д1й
"
сности часів українізації та культурно-національного розвитку України 20-тих років. Відвідуючи різні закутки нашої землі, автор мав безліч зустрічей, багато вражень, які відбились у його книжці. Тут і краєвиди та люди Донбасу, шахтарі, і картини прикордоння, і мандрівка по запорізьких місцях, через Дніпрові пороги, зустрічі з лоцманами, і розмови
з ненависниками нашої мови1 та русифікаторами, яких ще побільшало тепер, і виступи автора книжки разом з іншими письменниками перед широкою авдиторією, і подих нашого рідного села.
Великою позитивною рисою нарисів є те, що в них раз-у-раз згадуються історичні події, що відбулися в тих місцевостях. Автор любить свою історію і знає безліч цікавих історичних фактів, якими забарвлює свої твори. У репортажі "Де когут піє на три держави" автор сам признається:
"Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку, неповторну романтику, яку жадні тенденції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її вже стертими слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотез"...
■
І мандруючи по Кам'янці, висміюючи бруд кам'янецьких
готелів, що носили ще тоді гучні назви "Венеція", "Одеса", "Лондон", малюючи постаті візників-балагул, скрізь
згадує історичні події, що відбувалися в часи гетьмана Дорошенка тощо.
Згадуючи історичне минуле, автор з сумом константує: гієна, справді, наша історична доля: зо всіх буйних літ, що
наш степ, нам лишились
щину
ж
зує обурення нікопольського вчителя, який з гнівом говорить про місцевих русифікаторів та кар'єристів, картає за переіменування старовинної вулиці, що носить назву "Мй-китинська", від Микитиного роду, де була колись Січ, де Хмельницький дістав гетьманську булаву від січового товариства.
Разом з цим учителем, що має прізвище Півень, Анто-ненко-Давидович відвідує січову церкву Покрову, Покров-ський собор. А коли з цвинтаря вийшов відомий місцевий ру-—^~гт_гт™™ірпрм Півень каже:
Це сволоч: русифікатор і чорносотенець! Відвідавши Кам'янець і оглядаючи його старовинну крі-пость та вежі, автор пише:
"Року 1762 Магомед 4-тий і Петро Дорошенко обложили Кам'янець. 150 тисяч яничар, орди і козаків стали табором під мурами. Коли важкі турецькі кам'яні ядра трощили мури, коли чотири вежі вирячили чорні діри руїни, тоді вперше впав польський Кам'янець". А іншим разом, коли султан прибув до Кам'янця, у місті було забрано до гарему 300 найкращих жінок,..
У нарисі "Рейки на драговині" Антоненко-Давидович розповідає про приїзд групи письменників до Деревлянської землі, до старовинного Коростеня, де, як розповідає леґенда, розгнівані за непосильний "податок", деревляни нагнули два дерева, прив'язали князя Ігоря за ноги до верхівок дерев і розідрали його надвоє. А потім княгиня Ольга помстилась, закопавши живцем деревлянських послів від князя Мала й з допомогою горобців та голубів спалила Іскорость.
Міркуючи й заглиблюючись знову в трагічну історію. України, письменник пише:
"Я не люблю Петрівської доби Росії. Я не люблю її, бо давно вже, відколи випадково (як і багато нас) потрапив до тог психологічної колізії, що звалась "стати свідомим українцем", я виплекав собі ненависть до Петра і його діл".
І далі закінчує свої міркування так:
"Не для нас, не для України Петро поставив колись дибки клишоногу Московію і погнав гарапником загнуздану Росію на північ, захід і південь. Не для нас! З Петровської кузні під Полтавою українська шкапа подалась у віки з розірваним черевом і тельбухами, що волочились за нею шляхом аж до 1917-го".
У репортажі "2x2 = 4" Антоненко-Давидович знову за-
торкує болюче питання української мови. Він яскраво на кожному кроці показує, як різні вороги українізації уперто гальмують її, як в кіосках продавці-росіяни умисно не замовляють більшої кількости українських журналів, хоч на них більший попит, ніж на російські. Ось група письменників приїхала на літературний виступ. На залізничій станції, Козя-тин, Антоненко-Давидович з Терещенком підійшли до кіоску поспитати українських журналів. "Кучерявий продавець в окулярах трохи ніяково відповідає: