Його заарештували в 1934 р. За вироком суду, він дістав 10 років заслання. Як писала в 50-их роках польська варшавська преса, В. Ґжицького та ще двох письменників було обвинувачено в готуванні замаху на першого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, що, зрозуміло, було цілковитою вигадкою каґебівських людоловів, таке вони робили і з тися-інших заарештованих. чиви
Спершу наш талановитий письменник потрапляє на канал Волга — Москва, де, як розповідав один знайомий, Ґжиць-
кий деякий час працював навіть в редакції газетки для ув я-знених, яких там були великі тисячі, зокрема українців. Там же з ним працював арештований і засланий інший західньо-український письменник, Іван Ткачук. Вони без дозволу начальства нібито випустили при російськомовній газеті український додаток, за що відразу були післані на тяжку роботу до республіки Комі, на далеку північ. Там Ґжицький працював у вугільних шахтах і ледве лишився живим. Тільки кілька жінок, що були там уже на вільному поселенні, допомогли йому вижити в тих обставинах повної безнадії. Війна також трохи послабила суворий режим, і він починає працювати на іншій роботі поза концентраційним табором.
Лише у 1956 р., після 21-річного заслання (хоч був засуджений на 10 років), повертається наш автор до рідного Львова і за договором з Державним в-вом художньої літератури, починає переробляти своє "Чорне озеро", згідно з новим політичним курсом. Він вводить у роман нові дійові особи, зокрема росіянина Дмитра Івановича Смірнова, як протиставлення негативному росіянинові — розбещеному русотяпові Ломову. Та й саму постать Ломова "обчухрує" так, що вже
ніякої ненависти до ойротів він не має, всі його недоліки в розбещеності та тому, що обдурив і привів до загибелі Таню-Зникло з твору й багато розмов про великодержавне погірдливе ставлення росіян до ойротів, зникли й розмови Тані з Ломовим на цю тему. Натомість введено багато суто пропа-ґандивних моментів, яких не було в перших виданнях. Навіть роман закінчується тим, що д-р Темір пошматував картину і кричав, мов божевільний. Це зразок того, як можна цікавий роман, що вніс в українську літературу нову тематику, нове тло, нові персонажі, звести на рівень пропаґандив-ного видання, яких так багато появляється друком в Україні. Не даром це нове, перероблене видання, що вийшло в 1957 р., вже мало тираж ЗО тисяч, як і новий російський переклад цього твору (1960 р.). За приблизним підрахунком усі видання "Чорного озера" мали разом 174,000 примірників.
Ніби щоб надолужити втрачений 21 рік заслання, Володимир Ґжицький наполегливо працює протягом усіх подальших років над новими творами. Так у 1958 р. виходить збірник його оповідань та одна повість під загальною назвою "Повернення". У цій збірці, що має 230 стор. і видана 15,000 тиражем, надруковано 7 оповідань і повість "Самшитовий гай". Чотири оповідання змальовують життя далекої півночі, певно про місцевості й життя людей, де автор був на засланні. Це оповідання: "Помста", "Лось", "Вибори" та "Гармонія". Тут і будні селян Республіки Комі, і полювання на диких звірІЕ, зокрема на ведмедів, і боротьба з лісними пожежами. Інші три, написані більше в соцреалістичному пляні з часів війни проти німців, з подій у Західній Україні.
Повість "Самшитовий гай" починається з розв'язки однієї любовної історії, коли письменник Антін Доленко після суду й вироку за вбивство, якого він не вчинив, повертається додому. Згідно вироку, він мусить лишати все й виїжджати на 5 років на північ. А потім автор розповідає любовну історію Доленкат в якого закохалась дружина одного банкового службовця і, покинувши свого чоловіка, перейшла жити до нового чоловіка. Пізніше бачимо Доленка на Кавказі, де починається в нього новий романс з харківською артисткою Ніною, яку він знав зі сцени давніше.
Ґжицький майстер малювати романтичні сцени, має в цьому легкість і витончену форму:
"її міпіятурпі загорілі руки і прекрасно відточені ноги були пружні і сильні від гімнастичних і акробатичних вправ. Від усієї цієї зґрабної фігурки віяло молодістю, здоров'ям і радістю життя. Вона якраз намагалась зірвати з дерева сливу, але не могла дістати; коли тягнулась рукою да того солодкого фрукта, ставши навшпиньки, то її зґрабна красива ніжка оголилась вище коліна. Доленко мимоволі здригнувся... За кілька хвилин Ніна вже поклала йому в рот стиглу9 очищену від кісточки сливу, і він встиг, при цій операції, поцілувати кінчики її солодких від слив'яного соку пальчиків".
Хоч в романі є трохи й пропаґандивних моментів, він читається з цікавістю. В ньому є, як видно, й автобіографічні риси. З життя автора відомо, що він "відбив" в одного директора харківського банку дружину, також читаємо, що покараний Доленко відбував заслання в Республіці Комі, працюючи в шахті, що було з самим автором цього роману під час його "ходіння по муках".
До великих і майстерних творів В. Ґжицького також належать два романи — "Опришки", про відомого народнього героя Олексу Довбуша, та "Кармелюк" — про іншого народнього героя, Устима Кармелюка, що оперував на Поділлі.
Історія роману "Опришки" досить довга. Уривки з нього (початки) були надруковані ще в 1932 р. в журналі "Західня Україна", який був ліквідований у 1934 р. в зв'язку з арештом майже всіх членів спілки письменників "Західня Україна". Але вперше цей роман вийшов друком аж у 1962 р. Як Довбуш, так і Кармелюк — це українські Робіни Гуди. Про них написано безліч творів, створені фільми, вийшло кілька драматичних творів про їхнє життя й боротьбу. Зокрема про Довбуша писав славний Гнат Хоткевич, що присвятив цій темі не один свій твір. Писали про нього ще Устіяно вич, Іван Франко, Ю. Федькович, Л. Первомайський; у музиці — балет Кос-Анатольського "Хустка Довбуша"; в образотворчому мистецтві — гравюра О. Кульчицької "Довбуш"; е скульптурі — "Олекса Довбуш" І. Сколоздри та М. Рябінінл
Отже опришківство, боротьба селянства проти кріпосництва і кріпосників, виникло ще в 16 столітті в Галичині Буковині й на Закарпатті і тривало аж до першої половини 18 століття. Ця боротьба була спрямована в основному проти чужих зайд, що жорстоко гнітили український нарід. Цей рух висунув на чоло десятки провідників в різні періоди. Найбільше він розгорнувся в ЗО — 40 роках 18-го століття під проводом Олекси Довбуша. Не всі вони були однаково ідейні: одні мріяли і боролися за покращання життя для всіх закрі-пачених і гноблених; другі пішли в опришки лише для особистої помсти, а часом і наживи; треті наближались до звичайних розбійників.