Поруч літературної праці, Гнат Хоткевич викладає українську літературу в Харківському зоотехнікумі, а потім кля-су бандури в Харківському музично-драматичному інституті. Його працьовитість була надзвичайна. Від 1921-го до 1928-го року він написав і видав багато нових творів та написаних раніше, ще в Галичині. У 1922-му році, з нагоди 25-ліття його літературної діяльности, виходить нове видання його повісти "Камінна душа". Перше видання було надруковане ще в 1911-му році в Чернівцях. Письменник дістає чимало привітань від шанувальників його творчости, зокрема від молоді. Одна за одною виходять його книжки: перевидає драму "Лихоліття", виходять "Гуцульські образки"(1923), драми "Вони" та "О полку Ігоревім"ї1926), друкує наукову працю "Народній і середньовічний театр в Галичині", повість "Авірон", наукову працю про Григорія Сковороду, спогади про своє перебування в Галичині, перекладає з інших мов, пише й дру-
кує працю "Музичні інструменти українського народу", "Театр 1848 року", драми "Село в 1905-му році" та друкує окремим виданням свої чудові "Гірські акварелі", які ще в 1923-му році друкувалися в журналі. Нарешті, в 1929-му році закінчує великий історичний твір на 4 частини "Богдан Хмельницький", а в 1930-му році закінчує, вірніше опрацьовує давніше написану історичну повість "Довбуш", що має 425 сторінок.
Вінком його невтомної працьовитости й таланту було подання до видавництва першої частини історичної повісти про Шевченка, під назвою "Тарасик", перша частина запля-нованого твору, що разом мав би дві тисячі сторінок.
Добрим підсумком, хоч дуже малим тиражем (2-4 тисячі) була поява 8-томного видання його вибраних творів (1928-32), що вийшли у видавництві "Рух", де видавцем був емігрант з Західньої України, Володимир Березинський, дуже мила й порядна людина. Але до цих вибраних творів увійшла тільки невелика частина доробку працьовитого автора.
Гнат Хоткевич користувався великою пошаною серед письменників, літературознавців, читачів. Доказом цього може правити й лист до Гната Хоткевича від видатного літерату-рознавгя й професора університету Олександра І. Білецько-го, який, вітаючи письменника з його 60-літтям, писав у 1937 році: "Ваша творчість була б помітною в будь-якій літературі, і, незалежно від моїх українських симпатій, я не міг би не оцінити поетичної сили "Богдана Хмельницького", широти і глибини зображення в повісті про Шевченка, проблемности і гостроти ситуацій в тих драмах, які я читав колись е рукописах і які до цих пір пам'ятаю".
* * *
Але, як відомо, 1933-ій рік приніс для багатьох українських письменників, літературознавців, діячів української культури страшний удар: голод, масові арешти, розстріли, заслання й цькувасня лише за любов до своєї мови, культури, рідної землі. До Еидавництва тоді приходили звідусіль розпачливі листи, благання допомоги, оборони від представників влади. Гнат Мартинович жив тоді з родиню під Харковом у Виселку Високому. Взимку 1933-ю року прийшов від нього трагічний лист. Він писав: "...Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карток... Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, з якою варимо для всіх юшку.... На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи. А надворі сувора зима. В хаті нічим топити. Лягаючи спати, вкриваємось всією нашою одежею... Вода е хаті замерзає..."
Гнат Хоткевич (Фото 1925 р.)
�3730813248�2841982�661�
��9999
Я сам в ті часи часто йшов до праці, не снідавши, бо не було чого, але той лист від Гната Хоткевича глибоко зворушив мене, і я його й досі не можу забути. Хотілося тоді зробити з того листа собі копію, але було небезпечно.
Не кращі листи приходили від інших письменників. Письменник Дмитро Гордієнко, колишній червоний партизан, що мав покалічену руку, писав до видаЕництва, що письменники тепер в матеріяльному відношенні живуть гірше, ніж кур'єри Раднаркому. Одного дня дістали телеграму від Максима Рильського: "Голодую, вишліть гроші". Йому за договором належала певна сума гонорару, але не вислали. Трохи згодом він сам приїхав з Києва до Харкова з надією дістати грошей, але й це не допомогло. І він, позичивши в Миколи Кулі-ша трохи на квиток, пригноблений поїхав назад.
Ро речі всі ті листи видавництво відразу передруковувало й відсилало до ЦК партії. А пізніше майже всіх тих авто рів листів було репресовано. Лише Максимові Рильському, після піврічного ув'язнення, пощастило вирватися з київської в'язниці, тільки дякуючи тому, що він в ув'язненні написав відому "Пісню про Сталіна", яку щодня по кілька разів передавали по радіо. У ті трагічні часи з волі Москви було знищено 240 українських письменників та літературознавців. Тоді ж забрали з ліжка хворого і видавця та редактора в-ва "Рух", В. Березинського.
Про Гната Хоткевича не було ніяких чуток. Всі вважали, що він давно вже зник за ґратами НКВД. Справді ж, його не раз кликало НКВД, але він знову повертався назад, до родини. Як бачимо із спогадів Олександра Семененка ("Харків, Харків") у передмові до своїх творів, що їх видало В-во "Рух", Гнат Хоткевич осмілився згадати, ко він "...знав багато людей. Між десятком відомих імен згадав Петлюру. Через кілька днів його викликали до ҐПУ на Чернишевську і довго розпитували, коли і як він зустрічався з Петлюрою. Відпустили. Але в 1938-му році вже не відпустили". Далі О. Семе-ненко пише, що у в'язниці молоденька лікарка, яка оглядала в'язнів, в тому числі й Гната Хоткевича, написала на його картці, що "Следовать на север может". Хоткевич шкутильгав на одну ногу, мав уже 61 рік, і як припускає й автор спогадів, міг не витримати тривалого етапу "на север" і загинути по дорозі. З друкованих джерел відомо, що він помер 8-го жовтня, 1938 року, а Ол. Семененко бачив його в харківській в'язниці перед етапом "на север", у серпні — вересні того ж 1938-го року. Тож це припущення про смерть під час мандрів на місце заслання цілком правдоподібне.
Але так детально ніхто й не знає, де спіткала смерть цього виняткового літератора й культурного діяча та неперевершеного бандуриста. Навіть за царських часів повідомлялося про час і місце смерти засланців, але "гуманна"! радянська влада при масовому нищенні народу не могла навіть простежити, хто й коли загинув, а тому й заборонила подавати місце смерти.