Хоч яке в них було скрутне матеріяльне становище, батько вирішив після сільської школи, як найздібнішого, післати Степана до Коростишівської семінарії— Туди приймали на державну стипендію лише 10 — 12 осіб на рік. І от у 1895-му році вирушає попитати щастя і 17-тирічний Степан Панасенко, майбутній письменник— Виряджати Степана, представника бідноти, зійшлося багато знайомих, сусідів, молоді. Мати плакала, а старші люди давали своєму післанцеві поради: "Бога не забувай, пам'ятай батька, матір, не забувай, з якого коліна вийшов, бідними не гордуй, бо й сам з таких-"
"У Степана набігли на очі сльози, але в душі цвіла радість, що він їде здобувати освіту, до чого його так тягло. Адже він перший з їхнього роду, що їхав учитися в семінарії, яка була ясним вогником для навколишніх губерній— І Степанові пощастило скласти іспити так добре, що його прийняли на
стипендію. А їхній директор Посяда, який особисто знав Тараса Шевченка, був для них як батько, любив свою мову,
свій нарід.
Після трирічного навчання молодий учитель потрапляє до села Потоки, на Канівщині. Це було глухе село, не було тоді єдиних підручників, кожен учень мав щось інше, а викладання було російською мовою. Та Васильченко взявся щиро до праці— У позашкільний час з дітьми розмовляв рідною мовою, організував український драмгурток; ставили п'єси, влаштовували розвагові вечори— А в приватному житті часто ставав в обороні селян перед представниками влади. За це його раз-у-раз перекидали з одного місця на друге— Зате його дуже любили діти та батьки.
Про свою позашкільну працю і зв'язки з місцевими людьми в Потоках Васильченко згадує так: "-надійшли одного вечо-ра до мене хлопці й дівчата — "Учіть нас співати!"— Почалися, мовляли баби, "шкільні досвітки". Далі почали селяни мене закликати в гості — на весілля, на христини— В селі знали ?илу давніх, навіть історичних народніх пісень— Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу і хотілося нирнути в його теплу глибінь, в саму гущу"-
"Для дорослих відкрив вечірні кляси— Цілий день горів-Зранку — школа, після школи — в канцелярії пристава або волості. Не зглянешся, як уже школа гуде старими жуками-
Після — молодь, співи. Мене, здається, таки кругом любили"-І далі згадує: "Незабаром і інтелігенція прониклася пошаною і привітно одчинила для мене свої амбітні двері— Це сталося так— Потоцька інтелігенція — пристав, його жінка, сім'я лікаря, попович, — закликавши на допомогу аматорські сили
повіту, в потоцькій чайній виставляли українські п'єси— Ті вистави залишали з глядачів величезне враження— Мої "досвіт" ки" ходили за мною, як очмарілі: "А що, коли б спробувати самим"— Мої бажання цілком збіглися з їхніми. Почали з напівграмотними, з неграмотними, що вчили ролі прямо з чужого голосу. З нас багато сміялись, допікали міщанськими дотепами— Ми не зважали— А через кілька тижнів після перших вистав мене, як організатора й режисера, згідні були під-, нести до небес— "І як ви могли з таких неотесаних стовпів отаке зробити! Не інакше, як талант!" — казали інтелігенти-.
"Ці чудаки й нездари справді були докраю здивовані: вони моїх хлопців та дівчат щиро вважали незмірно нижче себе, за щось недалеке від обез'яни. Але зате, як це піднесло самоповагу у хлопців! Вони теж відчули... що де в чому вони можуть змагатися, що, наприклад, наш гумориста Панас без порівняння кращий, коли грає в "Борулі" Омелька, ніж пер-
123
ший її виконавець, місцевий лікар— Все село, забачивши Панаса, сміється— Діти — тучею за ним. Кінчилось тим, що всі аматори-інтеліґенти, в тім числі і жінка пристава, махнувши рукою на свою пиху, побігли до нашого селянського гурту. В гуртку всі були рівні: писарі, селяни, інтелігенція— Це була моя радісна перемога— Вистави не тільки на своє село — гули далеко на окружні села. їздили по сусідніх селах"-
"Дедалі моя популярність зростала— Купив собі у старця релю* і вечорами на шкільних ґанках виспівував під її звуки: "Катерино, вража мати", збираючи коло школи ярмарок"-
"Мені з гуртком пощастило, — пише далі в своїй автобіографічній повісті Васильченко, — виставляли, що хотіли— Головна причина, мабуть, була та, що гарячою прихильницею і безперестанною його учасницею була молода жінка пристава, який при всій своїй жорстокості мусив якийсь час потурати жінчиним "примхам", навіть мусив пускати до гурту часом своїх канцеляристів. їздили без всякого дозволу по суеідніх селах — зійшло— Справили шевченківські роковини — з панахидою, з вечіркою — теж пройшло"-
Зрештою, та ж верхівка, на чолі з приставом, викинула Васильченка з села за те, що він викрив злочини канцеляристів пристава, які чесних сільських дівчат примусово хотіли перетворювати на повій..— І Васильченко скоро знову опинився далеко від Потоків в іншій сільській школі-
1904-го року Васильченко вступає до Глухівського учительського інституту— Але в 1905-му році розгорнувся революційний рух, в якому і він сам брав активну участь. За це його звільняють з інституту. Він тоді їде на Донбас знову вчителювати, але його й там у 1907-му році заарештовують за революційну діяльність, і він півтора року перебуває в в'язниці. У 1908-му році повертається до Ічні й починає писати сбої оповідання та новелі— Фактично, перші його літературні спроби почалися ще в 1903-му році— Та тепер він уже набув більшого досвіду й майстерности, а тому вирішив переїхати до Києва й там шукати щастя. А його вже закликали до газети "Рада". Справді, там йому пощастило влаштуватися на посаду кореспондента київської газети "Рада". Він друкував там не лише свої оповідання, але писав огляди театральних вистав, про нові видання, про культурне життя Києва-
У 1911-му році виходить з друку його згадувана вище жартівлива п'єса "На перші гулі", збірник оповідань "Ескізи" та оповідання "Циганка"— Його жартівлива п'єса мала такий успіх, що її в 1915-му році вже перевидали, а в 1917-му році
* Реля — музичний інструмент на зразок ліри-
вийшла аж двічі. Перевидали й "Циганку". До Першої світової війни він надрукував уже 48 різних дописів та оповідань, ескізів та новель. А серед них були вже такі, як "Мужицька арихметика", "На чужину", "З дитячих вражень", "Свекор", "Волошки", "Оксана", "За мурами", "Зілля Королевич"-