— Геть! — крикнув поручник, і кельнер пірнув V лаву вояків.
— А ти цо? — запитав далі поляка.
— Я каменяр.
— Так ти ото така інтелігенція? — розсердився Горецький і звернувся до третього, низького на зріст, але кремезного юнака.
— Я український артист, — відповів Іван Рубчак.
— А цо ти там, сцене замятал?
— Ні, я оперовий соліст.
— Ов! То ти велика риба! То ти б може нам щось заспівав? — з недовір'ям, усміхаючись, запитав офіцер.
— Прошу, пане поручнику, але коли б не тут, а в казармі. Трохи згодом, вже в казармі, Рубчак демонстрував перед
Торецьким свій голос. З жалю і з амбіції він вирішив таки довести, що він співак. І він гримнув басом з "Циганського барона" — "Гей же, хлопче, руку дай..."
Офіцери, очевидячки, не сподівалися такого виконання. Горецький тут же підійшов і, потиснувши руку, сказав:
— А пан ма слічни ґлос!..
А наступного дня в рапорті віддав наказ давати Рубчакові подвійну порцію їжі й окреме ліжко.
Так у спогадах виринали окремі клапті давноминулих сторінок життя цього особливого актора.
Оповідаючи знову про колишні труднощі театру, він згадував, що йому пам'ятні ще ті часи, коли по містах та селах не було театрів, а вистави доводилося давати по стодолах. Громадянство в ті часи до театру ставилося спершу неприхильно, на акторів дивилося, як безвірників. Тому велику користь у справі піднесення історично-побутового театру зробили Микола садовськии та Марія Заньковецька, що приїхали з і^иєва ІУио року до іалячини. Найнявши львівський театр, вони цілий рік Оезперервно ставили свої вистави як у Львові, так і в інших містах.
В ті часи і. гуочак разом із М. Заньковецькою грали м. ін. у п'єсі "Ой, не ходи Грицю"... Ьш іриця, а вона — Марусю.
Незвичайну зустріч зробили їм у Коломиї гуцули з товариства "Січ", прийнявши їх в число почесних членів.
Після їх виступів громадянство прихильніше ставилося до театру, зросли народні пожертви. На вистави стала приходити теж значна частина польського громадянства. І. Рубчак пригадує, як уже по від'їзді Садовського та Заньковецької
112
театр дав кілька вистав у Кракові в парку Йордана і здобув велику прихильність публіки, особливо виставами "Запорожець за Дунаєм", де Рубчак грав ролю Карася.
Серед його прихильників був і польський драматург Ор-кан, який після цього написав спсціяльну п'єсу "Скапаний світ", висловивши бажання, щоб вона пішла спершу в українському театрі. Ця п'єса протягом майже трьох років ішла з успіхом у львівському театрі.
Так український театр здобув собі в Галичині широку популярність. Недарма дирекція театру зважується одного разу прохати київського генерал — губернатора Драґомірова дозволу на вистави. Одержавши дозвіл, театр їде до Кам'янця-
Ііодільського та й інших міст. У Кам'янці вистави й концерти проходять з незвичайним успіхом, актори дістають великі подарунки, а по буфетах міста від акторів не хотять брати грошей. Одна місцева книгарня, влаштовуючи вечір, запросила акторів дати спеціяльний концерт галицької пісні.
— Господи, — говорив, розповідаючи Рубчак, — як той час
швидко проминув, лиш гарні спомини лишилися по всьому. Але це не тільки спогади. Життя і діяльність Рубчака —
це окремі сторінки історії українського театру Західньої України, творцем якого він був уже з самого початку свого свідомого життя.
Справді, дев'ятирічним хлопцем він уже співає сольо в хорі міста Калуша, а пізніше сам керує різними хорами, стає в числі кращих акторів. Його багатющого життя не можна охопити у невеличкому нарисі. Воно пробігає, мов кадри справді українського кінофільму у спогадах самого Рубчака. Серед них і зустрічі з Іваном Франком, що не раз був на його виставах, і спільна праця з такими діячами театру, як Кур-оас, Ьенцаль, Крушельницькии, і служба в Українських Січових Стрільцях, і безліч ролей, які він грав у своєму житті, і часи вступу московського війська до Західньої України.
лкось у ІУ14 р., пригадував Рубчак, до Чорткова прибуло чимало московського війська. Одного разу Рубчакову квар-шру хотів зайняти якийсь офіцер. Увійшовши до кімнати, ын побачив багато портретів письменників та гетьманів. Зупинившися коло портрета Мазепи, він раптом визвірився:
— Выбросьте сразу этот портрет!
Але Рубчакові пощастило обдурити москаля, сказавши, що
це не його квартира.
— Ну, тогда оберните его лицом к стенке!
— А чим же він тоді дивитиметься на вас? — дотепно запи-
113
тав артист.
Москаль не знав, що відповісти й обурено пішов геть. Цілком інакший випадок трапився Рубчакові рік пізніше.
Це було влітку 1915 року в Тернбіґолі. Коло театру зупинився полк кубанських козаків. Полковник, викликавши директора театру, запитав, чи не могли б актори відразу дати виставу для кубанців, що зупинились у місті переїздом. Директор театру, яким тоді був саме Рубчак, охоче прийняв це несподіване замовлення і подав до вибору репертуар. Перебігши очима список, полковник вибрав "Яевольника".
— Може це буде дуже патріотична? — запитав директор.
— "Невольника"! — аж викрикнув полковник.
Заплативши тут же 600 карбованців за виставу, він наказав козакам зайти до театру. За годину п'єса почалася. Чарівна пісня бандуриста, якого грав сам Рубчак, вдарила буревієм по залі театру і багатьом кубанцям заглянула в серце.
"Я сьогодні щось дуже сумую, Про козацькую долю згадав..."
Але перед третьою строфою кобзареві блискавкою мигнула думка: співати далі, чи ні?
Та щось нестримне вмить перемогло вагання, хоч серед військовиків могло бути багато ворогів України, і пісня гриміла далі:
"... Ти воскреснеш, моя Україно, В своїм блиску і в славі своїй".
— Співаю, — пригадує Рубчак, — а сам поглядаю на полковника, що сидів у першому ряді, і помічаю, як у нього по щоці покотилася сльозина.
Коли п'єса закінчилась, заля здригнулась від оплесків. За хвилину за лаштунки зайшов полковник і міцно стиснув кобзареві руку.
— Так оце ви такий москаль? — запитав Рубчак.
— Тихо, — зупинив його полковник і додав: — Дай, Боже, щоб ваша дума здійснилась.
Багато і ясних сторінок зринало у пам'ті Рубчака. Як один з кращих моментів у своєму житті згадував він час перебування театру в Тернополі. Це було вже в 1917 році. Почалася революція. Використовуючи момент, вирішили відзначити