Подібна історія була з одним із перших її драматичних творів — поемою "Одержима", яку Леся написала за одну шч 1901-го року в Мінську, коли тяжко переживала, доглядаючи умираючого приятеля С. Мержиыського.
Отже, сумні вістки про стан здоров'я Лесі Українки почали приходити від самого початку її переїзду на Кавказ. Спершу вона Сула в Кутаїсі, де працював її чоловік Климент Квітіш. Але, за порадою лікаря, її перевезли до Сурамі. Всі близью вже тоді не сподівалися, що Леся видужає. На початку липня родичі в іілєві дістали телеграму про її тяжгкий стан. Туди відразу виїхали мати і сестра Ізидора. Та, незважаючи на стан здоров я, Леся далі трималась бадьоро і говорила про свої літературні пляни, а про смерть і не думала, хоч смерть уже чекала на порозі. Вона померла 19-го липня 1Ы6 року. її тіло перевезли до і^иєва. іяжка втрата сколихнула всю Україну і багатьох поза Україною. Вислови співчуття, безліч листів з Галичини, з ьуковини, з Росії, від багатьох редакцій надходили до Києва. Приходили листи і від селян та робітників, від безлічі організацій. На труну, крім букетів, було покладено ЗО вінків. Леся Українка не любила металевих квітів, тому її труну вкрили лише живі квіти.
В останню дорогу Лесю супроводжувало багато людей, серед яких були делегати від різних кінців України, а також і з Кавказу. Поліція заборонила нести труну, і її везли на катафалку. Заборонені були також промови та спів "Вічная па-
103
м'ять". Спереду їхала поліцейська кіннота, з боків пильнувала поліція. Заборонено також було людям увійти на кладовище, лише родичі та окремі групи людей прорвалися у ворота.
Незабаром у Києві відбулися жалібні збори наукового товариства, де виступив з глибокою промовою академік Михайло Грушевський, який сказав: "Леся Українка почала писати рано. Перші 10-15 літ поставили її в передні ряди сучасної поезії, останнє ж п'ятиріччя її творчости — усе було немов якийсь титанічний хід по велетенських уступах не рушених людською ногою, де кожний крок, кожний твір означав нову студію, відкривав перед очима громадянства нашого все нові перспективи мислі, все нові обрії образів".
Пам'ятники Лесі Українці в Києві (зліва) і Торонто.
"Глибоко національна в своїй основі, — казав він далі, — ніям змістом своїм зв'язана була нерозривно з життям свого народу, з переживанням нашої людини в теперішню добу. Ця творчість переводила її на ґрунт вічних вселюдських змагань. Наше громадянство не встигало йти за цим захоплюючим, бурним потоком надхнення, цією блискучою панорамою образів, що розверталась перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичайним для його широких кругів. Смерть перервала цю путь у вселюдські простори".
Знаємо також, як високо цінив творчість Лесі Українки Іван Франко. Це ж він сказав: "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабої, хворої дівчини".
Свого часу Леся Українка написала в своєму творі "Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень". Цей вираз ніби перегукується з Шевченковим "Заповітом". її передбачення здійснились. її твори перекладені на багато мов. Лише в Україні вони видані більше, як 7 мільйонів примірників.
В Америці, заходами УВАН та наймолодшої сестри Лесі Українки, Ізидори Петрівни Косач-Борисової, що живе тепер в Америці, вийшла друком велика праця іншої сестри Лесі Українки — Ольги Косач-Кривинюк — "Леся Українка. Хронологія життя і творчости", що має 925 стор., де вміщено також близько 100 листів, які досі не були опубліковані.
На святі 100-річчя Лесі Українки в Києві, відомий письменник, Олесь Гончар, сказав глибоку й чудову промову про значення творчости й діяльности Лесі Українки, де, зокрема, він підкреслює заслуги поетеси в збагаченні нашої мови: "Поруч із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським та іншими нашими клясиками, — казав Гончар, — Леся Українка* наполегливо розвивала й зміцнювала нашу сучасну літературну мову, вдосконалювала художню стилістику. Лесина поезія ткалася із ясних барв народніх діялектів, говірок: Волинь і Наддніпрянщина, Карпати і Галичина постачали їй той багатющий мовний матеріял, який шляхом художнього відбору, завдяки лгнґвістичному чуттю поетеси, потім став загальнонаціональним здобутком. Ні, не задовольнилась би вона сірим щебнем штампів, сотнею чи двома отих потворних канцеляризмів, убогим прісним отим сучасним "язичгєм", що ним дехто послуговується і в наші дні".
"На самовідданих, мужніх, одержимих, на таких, як Франко, Грабовський, Леся, — говорить далі Гончар, — трималося культурне життя нації. Під шаленим вогнем ганебних царських указів, під невщухаючим обстрілом заборон та переслідувань були ті героїчні пляцдарми української передової культури, на одному з яких, поруч із своїми сподвижниками, від юних літ і до останнього подиху, стояла наша прекрасна Леся Українка, стояла з вояцьким щитом у руці, мов леґендарна дівчина — витязь, закута в кольчуги свого без-арашшя, гідности й правоти".
ІВАН РУБЧАК У ЖИТТІ Й НА СЦЕНІ
1874 — 1952
Коли ми згадуємо ім'я артиста Івана Рубчака, ми згадуємо одного з найпопулярніших акторів і творців театру Захід-ньої України, одного з корифеїв українського театрального мистецтва, що з 78 років свого життя 58 віддав сцені, зігравши 500 ролей.
Правда, Рубчак не належить до творців модерного театру, проте його ім я, як представника трохи старшого покоління, вірного старим традиціям, ми з пошаною вимовляємо після таких діячів нашого театру в Західній Україні, як Бенцаль, Стадник, Блавацький та інші.
Заслужене місце Рубчак здобув собі своїм талановитим виконанням як першорядних, так і другорядних ролей. Він довгі роки був незмінним виконавцем ролі Карася в "Запорожці за Дунаєм", свинаря в "Циганському бароні" та багатьох інших.
Весела вдача, справжній український гумор, лагідний характер, майстерна гра — все це викликало симпатії в тих, з ким він зустрічався, а кожна його поява на сцені викликала захоплення й ентузіязм у глядачів. А в житті всі актори та й багато постійних відвідувачів театру називали його просто "Рубцьо". В цьому відчувалась і любов до нього, і безпо-посередність, і щирість.