пьесу и почувствовав, насколько к ней не подходит малорусс-
кий язык".
Це так дивилися на творчість Лесі Українки і на нашу мову ненависники всього українського. Та не так ставились по гворї письменниці українці. У 1898-му році українці Кие-
97
^ва відзначили 100-ліття нової української літератури, беру-
^чи за початок "Енеїду" Івана Котляревського.
Як згадує письменник Євген Кротевич, "у доволі просторій, але задушній залі набилося вкрай людей. Після доповіді Ів. Стешенка про створення "Енеїди" та про українську літературу за сто років відбувся довгий концерт. На ньому, окрім співів хору Миколи Віталійовича Лисенка й артистичного читання уривків з "Енеїди", виступав спочатку видатний оперний співак Олександер Пилипович Мишуга, а потім Микола Карпович Садовський, який з властивою... теплотою прочитав шевченківське "На вічну пам'ять Котляревському". І як завжди, останнім у концерті вийшов на естраду великий майстер художнього читання Михайло Старицький. ±іа цей раз, крім свого вірша, присвяченого творцеві "Енеїди", Михайло Петрович прочитав принагідний до святкування відомий вірш Лесі Українки — "На столітній ювілей української літератури".
*Ця річ, — говорить Є. Кротович, — справила на присутніх незабутнє враження. Якесь особливе почуття суму, страждання і відвертої надії охопило всіх. А найбільше, коли з надзвичайною проникливістю були прочитані оці останні рядки:
Не вів до палаців їх шлях;
Не оди складали, а думи народу...
Чола не вінчали лавровії віти.
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті;
На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті!..
І самий зміст цього надхненного вірша, і чудова декляма-ція його Старицьким, і піднесеність переважно молодої авди-торії сприяли тій бурі оплесків, яка вибухнула в залі і довго-довго перекочувалася з краю в край бурунами: "Авторку, авторку!" А вікна дзвеніли від тої бурі оплесків".
Михайло Старицький зійшов з помосту і, взявши за руку Ларису Петрівну, вивів її на поміст. Ще гучніше оплески й вигуки "Слава!" залунали в залі. Це був справжній тріюмф, утворений вдячною авдиторією своїй улюбленій поетесі Лесі Ураїнці, яку недавно перед цим так щиро привітав Іван Франко, назвавши її наймужнішою людиною в усій Україні.
"Лариса Петрівна, як добре зберегла мені пам'ять, — каже Кротевич, — ніби й зовсім спокійно стояла поруч Старицько-го, спокійно теж вклонилася публіці. Тільки зашарілася вся, та великі очі її якось надто зосереджено вдивлялися в авди-торію, немов би вивчали людське піднесення".
(о Старицького підбіг поліцейський "чин" і став йому щось говорити, але буря оплесків не втихала і поліцай, безнадійно махнувши рукою, одскочив набік. Як виявилося потім, у програмі не було вірша Лесі Українки, і за це полетів із служби пристав Либідського участку,,, а Старицькому зробили попередження, що надалі за такі "самовільні" вчинки заборонять українські вечори.
Син Миколи Лисенка Остап у своїх спогадах пише: "Востаннє я бачив Лесю Українку на літературному вечорі в Українському клюбі. Зібралось багато молоді. Лесю, що сидійа поруч з матір'ю, всі одразу пізнали.
Леся серед нас, наша Леся... пішло по залі. Ларисо Петрівно, прочитайте нам щонебудь, — попросив, набравшись хоробрости, юнак в студентській формі.
Досвітні вогні!
Досвітні вогні! — почулось з усіх кінців залі, і ось Леся на невеличкій естраді. Молодь довго аплодує своїй улюбленій поетесі. Леся Українка піднімає руку, немов хоче погасити цей шквал щирого захоплення і пошани. Настає тиша. Напружена тиша. І серед неї наростають слова, вони мов снігова хуртовина, заполонили залю і всіх, хто
був у ній, підхопили й понесли туди, де "досвітні вогні" вже горять"...
"Кожне слово полум'яної поетеси, кожен жест її горів і кликав ставати на борню, і тепер перед нами стояла уже не слаба змучена постать, а всевладний титан:
Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній вогонь запали, Коли ще зоря не заграла.
І знову буря оплесків".
"Леся Українка, — як згадує письменник Євген Кротевич,
— — уміла також іноді осаджувати декого однією-двома фразами. Колись багата волинська поміщиця, графиня Колонно-
Чосновська, запитала:
А чому це ви, Ларисо Петрівно, вживаєте завжди мужицьку мову?
— А чому ви, графине, — усміхнувшись відповіла Леся Українка, — вживаєте мужицький хліб та все інше придбане мужицьким трудом?
В цьому бачимо і її патріотизм та любов до свого народу, і дотепність.
Ще більше бачимо про її погляди з іншого випадку: близький Лесин земляк Мачтет, що народився в Луцьку, але писав російською мовою і був знаним пізніше революційним діячем, будучи якось у Лесі, жартома сказав російською мовою: "Бы, Лариса Петровна, не пишете стихов по-русски, потому что по-русски они выходят у вас хуже". На це Леся також жартома відповіла: "То ви гадаєте, що я не зумію написати гарного вірша російською мовою? Ось я вам зараз доведу, що ви помиляєтесь". Вона пішла в суміжну кімнату (Це було в Колодяжному в Лесиному будиночку. Влітку саме попід вікнами цвіли квіти тютюну (нікотіяна), які дуже сильно пахли вечорами) і написала вірш російською мовою "Когда цветет никотиана", принісши його на суд цілого гурту родичів і знайомих, що саме гостювали в Колодяжному. Всі визнали, що вірш гарний. Тоді Леся подарувала його Мачте-тові, взявши з нього слово, що він ніколи не буде його друкувати, бо вона принципово не пише російською мовою белетристичних творів і поезій. До того ж Леся підкреслила: "У Росії є кому писати, а в Україні мало таких людей".
І справді Леся Українка ніколи художніх творів не писала російською мовою, хоч їй і пропонували добрі гонорари. Уже після смерти Мачтета, (помер, отруївшись рибою в 1900 р.) як зазначає Ізидора Петрівна, хтось пізніше передав цей Лесин вірш Максимові Рильському, який його опублікував, дещо змінивши, але не зазначив про це в примітці.
З іншого випадку, що стався в Єгипті 1909-го року, коли Леся Українка перебувала там на лікуванні, бачимо, що вона бувала суворою і рішучою. Це було в готелі "Контінен-таль", де вона мешкала. В тому готелі жило також чимало людей, що приїхали з Росії та з України. Микола Охріменко, що був тоді ще хлопчиком і якому Леся Українка давала лекції з мови, пригадує сооі такий випадок: два арабські хлопчики помогли Лесі переоиратися з іншого готелю до готелю "Контіненталь". идного з них звали Саід, а другого Му-хамед. Леся дуже дооре ставилась до них. .незважаючи на свою оїдність, вони оули дуже чесними і теж були дуже прихильні до нашої хворої. їм оуло по і 4 — іі) років.