— Спочатку запитайте його, які новини у справі того вірменина, чиє досьє я передавав їм під час минулого візиту.
Голова іноземного відділу не розмовляв ані турецькою, ані французькою. Йому було близько сорока років. Толстовка надавала йому аскетичного вигляду, що його підкреслювала й м'яка, тактовна усмішка та спокійні блакитні очі. Поки Аділь-бей говорив, чиновник дививсь на нього, всміхався, хоча нічого й не розумів. Соня повторила фразу по-російському. Чоловік ковтнув чаю зі склянки, яку завжди мав під рукою, потім сказав кілька слів.
— Вони чекають розпорядження з Москви, — переклала Соня.
— Ці розпорядження йдуть телеграфом уже другий тиждень!
Соня, не відповідаючи, зробила гримасу, яка, певно, мала означати: від мене це не залежить, доведеться почекати.
— А що з тією жінкою, в котрої відібрали меблі?
Розмова тривала не по-російському, тому чиновник то дивився на Аділь-бея, то розглядав папку, яку йому подала секретарка. Його обличчя виражало безмежну терплячість і добру волю.
— Може, спочатку краще передати йому нові справи? — порадила Соня.
— Добре. Тоді ось що: чому позавчора заарештували чоловіка, який щойно вийшов із консульства?
Аділь-бей уважніше, ніж звичайно, стежив, чи вірно Соня передає його слова.
— Що він каже?
— Що нічого про це не чув.
— Але інші мали чути! Хай у них дізнається.
Його охоплював гнів. Цілими ранками він просиджував за столом навпроти Соні. Вона робила нотатки, а він роздивлявся відвідувачів, інколи вслухаючись у монотонні скарги когось із них. Це були ті самі люди, яких він побачив тоді, у рибному порту, де бідолахи лежали просто у вуличній пилюці. Ці люди прибували пароплавами з Одеси, заповнювали набережну й причали, ночували на вокзалах, сподіваючись на випадкове місце в якомусь поїзді.
"Куркулі!" — з холодною байдужістю відгукувалася про них Соня. Це були селяни. Вони прибували здалеку, іноді аж із Туркестану, бо хтось їм сказав, нібито в Батумі можна знайти роботу й хліб. Вони по кілька днів блукали містом, поки якийсь інший "куркуль" не говорив їм, що в турецькому консульстві можна дістати допомогу.
— Ти підданий Туреччини?
— Не знаю…
Багато хто з них до війни вважався турком, але потім, сам того не помітивши, перетворився на росіянина.
— Чого ж ти хочеш?
— Не знаю. Але ми не маємо ні хліба, ні роботи.
— Ти хотів би повернутися до Туреччини?
— А там є що їсти?
Декотрі погубили дорогою дітей і благали консула довідатися щось хоч про них. В інших якийсь начальник на вокзалі забрав усе майно, а їх самих на кілька днів запроторив до в'язниці. Люди не розуміли, за що, але навіть не питали про це, тільки з тихою впертістю й далі домагалися свого. На тих, хто був справді турецького походження, Аділь-бей заводив досьє. Такі досьє він передавав тепер до іноземного відділу. Чиновник у косоворотці щоразу приймав його з тією самою доброзичливою усмішкою.
— Що він каже?
Даючи позитивну відповідь, чиновник мав звичку розглядати свої брудні нігті. Напередодні до консульства зайшло сільське подружжя. Але тільки-но подружжя вийшло, як жінка, очманіла від жаху, одразу ж прибігла назад і розказала, що на розі люди в зелених кашкетах схопили чоловіка й кудись потягли, а саму ЇЇ вдарили, щоб не могла за ними йти.
— Він каже, — перекладала Соня, — що зробить усе можливе, аби дати відповідь наступного разу.
— Але в тієї жінки немає ні копійки! Всі гроші були в чоловіка!
— Як вони заробили ті гроші?
— Йдеться про незначну суму. Адже вона залишилась без жодних засобів до існування.
— Хай іде працювати.
— Її не беруть на роботу. Вона ночує під дверима!
Чиновник зробив незрозумілий жест і щось відповів.
— Що він каже?
Соня байдуже переклала:
— Що це не його справа. Він повідомить куди слід.
— Він може просто зараз подзвонити до "гепеу"!
На столі стояв телефон.
— Цей апарат не працює.
Чиновник сьорбнув чаю. Аділь-бей мало не схопився з місця. Сонце добряче напекло йому спину. У кабінеті все здавалось зовсім нерухомим, і ця нерухомість пригнічувала його.
Таке тривало вже три тижні. За цей час Аділь-бей приніс сюди щонайменше півсотні справ, та якби він їх просто попалив, наслідок був би той самий. Досьє брали, усміхались, а за кілька днів відповідали:
— Ми чекаємо розпоряджень з Москви.
До кабінету ввійшов якийсь службовець. Чиновник, розсівшись на стільці, завів із ним неквапливу розмову.
Вигляд і поведінка в Соні завжди лишались незмінні. Дівчина була однакова й тут, і в консульстві — завжди у чорній сукні й маленькому капелюшку, з-під якого вибивалося біляве волосся, завжди з тим самим розумним виразом обличчя. Інший службовець, за сусіднім столом, щось старанно рахував, відриваючись від рахівниці тільки для того, щоб ковтнути гарячого чаю.
Службовець вийшов. Соня знову почала передавати досьє, супроводжуючи кожне коротким поясненням.
— Не забудьте нагадати, що це дуже терміново, — попросив Аділь-бей, але вже без краплі надії.
— Я сказала про це. Товариш стверджує, що все буде зроблено швидко.
— Він ще не знайшов мені прислуги?
Господарством Аділь-бея так ніхто й не опікувався.
— Що він говорить?
— Що весь час її шукає.
— Але ж я щодня бачу на вулицях безліч жебраків!
— Вони просто не хочуть працювати.
— А якщо їм сказати, що я дам добру платню?
— Треба було їм про це сказати…
— То перекладіть же йому!..
Соня неохоче зробила це, і чиновник безсило знизав плечима.
— Адже важко повірити, що в тридцятитисячному місті не знайдеться людини, яка б узялася за моє господарство.
— Ми її, звичайно, знайдемо.
— Запитайте також, чому грамофон, який я замовляв, надіслали без платівок.
Мабуть, начальник зрозумів слово "грамофон", бо відразу ж відповів кількома словами.
— Що він говорить?
— Він сказав, що платівки довелося відіслати для контролю в Москву, бо серед них були іспанські.
— Ну то й що?
— Ніхто в батумських органах не знає іспанської мови.
Зціпивши зуби, Аділь-бей підвівся. Він зробив над собою неабияке зусилля, щоб подати співрозмовникові руку.
— Ходімо, — обернувся він до секретарки.
У коридорі довелося переступати через людей, що спали просто на долівці, чекаючи своєї черги. Ніхто й не бурчав, коли об нього спотикалися. На вулиці вони йшли поруч. Аділь-бей забув навіть забрати в Соні свого портфеля. Днина була просто нестерпна; гори пашіли спекою, і навіть море не давало прохолоди.