— Що тобі такого, сину? — каже мати, — ти ж ніколи так не рвався з дому; а було аж після пречистої, — після другої вже.
— Е! — озвавсь Антосьо, — тоді то старших боявсь, тощо; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спізнюся та пропустю, то хай йому цур! лучче вже й не являтись. В четвертім класі, — каже, — не те, що в других, — хоч півроку пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та по-гречеськи. То коли його вивчити? — От так він говорить, а сам собі дума: — Добре перед жінкою й тумана перти, бо не поправить.
— Бідні діти! — подумала мати. Добре мої татуньо розказували, що то будуть не ученики, а мученики! — І почала в дорогу рехтуваться.
Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить; по узгір'ях всяке зело пожовкло; а з-за гори підіймались хмари — на дощ збиралося, кожен знає.
В цю саме пору в Крутих на тім плацу, що коло Пйотрової, стояло скільки четвертокласників — все в новім убранню, і паличками землю копирсали, й Антосьо межи ними. Сюртук на ньому новий, роксаковий — поли аж по кістки; шаровари черкасові, на стременах і напруджені, хоч смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова в квітки й чоботи на рипах ваксовані.
Наче сумували четвертокласники, бо мовчали, а на виду не сум видно було; всім очі світились, як каганці.
— Жаль, — каже один, — що ми не вкупі живемо!
— Жаль, — каже другий, — а добре було б!
— Та що жаль, то жаль, — озвавсь Антосьо. — Ходім же з жалю та вип'єм!
— Ходім, — заговорили ті. — Й пішли вниз, униз, та й до Пйотрової.
Вже й "кози", як звали второкласників тощо, поназ'їжджались, та ще класи не починались, не було й журнала в станції, то дітвора й хати не держалась — розбрелись, хто куди попав.
— А де були? — запитає старший, як ще й запитає.
— До міста ходили, — відкажуть і покажуть папір чи "цизорик", що колись купили, аби старшому очі запхати.
То й тепер нікого з малих не було дома — ні духу.
— Так і треба, — кажуть четвертокласники. Антосьо зараз пішов у пекарню і просить хазяйку.
— Чи не можна б, щоб Мотря пішла до Кромбера?
— Чого вам аж до Кромбера? — хазяйка каже.
— Вишняку! — з пишною міною відказав Антосьо.
— Та не можна від якого другого крамаря, а конче від Кромбера?
— А хіба ж ми що? може грошей не маєм? — заговорив Антосьо й вийняв з кишені капшук повний, грішми набитий.
— Ось! — каже, — дивіться! — І дав аж п'ять карбованців.
Кромбер — то був самий багатий купець в Крутих: винами торгував, а наливок і не було в його ніколи. Та Любораченко не знав, і хазяйка не знала, що є, а чого нема в його, бо то все голота була, що й не снилось їй луччого, як наливка.
Від Пйотрової треба було через яр іти, через два містки, а там ще степком поза домами, а там уличками та переулочками, доки на місто вийдеш, а Кромбер аж за містом жив, в поперечній перії, то Мотря таки ген-ген забарилась.
Четвертокласники тимчасом трощили кавуни.
— Може курку, або гуску? — питає Антосьо.
— Якби так через місяць, то недовго б їй заважати у тебе в скринці; а тепер ще домашні птиці небесні в пузі прелітають.
— То й не треба! Може меду? — каже.
— Нам і так солодко, — відказали.
Вже третій кавун доїдали; калюжі по всім столі, аж на землю тече; по хаті шкаралуп, як на баштані коло куріня; а що зернят усюди, то вже й бог забув.
— Нема вишняку, — заговорила Мотря, ступивши через поріг. — Та що ж ви наробили? — додала вона. — Де вам і ці пляшки поскладати, що на столі такі калюжі?
— Та клади де-небудь, — озвавсь Антосьо, — хоч і на кроваті тимчасом.
— А я, — каже Мотря, — взяла рому та вина; може віднести? я з такою умовою і брала, що як принесу, то щоб назад прийняв.
— Говори! ми його приймем, що й сліду не знайти. Поклала Мотря пляшки на кроваті й взялась прибирати на столі. Антосьо склянку витирав, а тих два четвертокласники поглядали один на другого, то на ті пляшки. Через годину в Пйотрової вже співали.
— Позич мені, брате, скільки карбованців, — почав далі один з гостей просить Антося.
— А скільки тобі? — Антосьо каже.
— Та так з п'ять, абощо.
— Нема п'яти, — Антосьо каже, — десять, коли хоч, дам.
— Давай уже й десять, що робити з тобою? — каже той.
Поліз Антосьо до капшука, а той другий четвертокласник дивиться, і йому аж очі забігали.
— Та не давай йому, — каже, — а дай, брате, мені лучче!
— Ні, ні! мені дай, а йому не давай, — озвавсь той.
— Не вір! не вір! — каже другий, — мені дай, а йому ні!
Антосьо все корпавсь у капшуці; далі вийняв цілу паку бумажок — все по десять та й по десять — і дав одну тому, що просив. Взяв той і почав чванитись:
— Бач, — каже другому, — таки моє цвіте, а твоє гниє.
— То позич же й мені, — почав другий, — коли йому позичив, хай не дражниться.
— На й тобі десять, — з пихою, як який мільйонщик, заговорив Антосьо.
— Овва! — каже цей, — бач, і в мене є! Вип'єм же тепер за здоров'я Антонія Гервасійовича, що позичив нам грошей. — З цим словом налив склянку:
— Твоє здоров'я, Антоній!
Антосьо зав'язував капшук і не чув, а, може, до тої пори вже й вуха йому позакладало.
— Чуєш, Люборацький! — почав той.
— Га! — каже Антосьо.
— Дай тобі, боже, здоров'я!
— Дай тобі, боже! — озвавсь Антосьо. І цей хильнув та й налив і каже до того другого:
— А ти чому не п'єш?
Той мовчав. А на його беднюги надійшли, — спустив носа, як індик, губу відквасив, голову повісив та й сидить, лиш сопе.
— Чуєш, бра! — заговорив Антосьо, — чому, бра, не п'єш?
— Не хочу!
— Ти вже сердишся?
— Сердюся.
— Та за що ж?
— Як то за що? — каже той нахмурений, — чи ж я таки рівня тому, що ти й йому, й мені по десять карбованців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?
— Ще більший! ще більший! — підхопив той і додав: — Люборацький! чуєш, Люборацький! — каже, — коли хоч, кажи в вогонь лізти — полізу! їй-богу, полізу! за тебе, братіку, і в огонь, і в воду — їй-богу! О, бач! — почав далі й поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі й почав поклони бити. Вдарив їх скільки й каже: — Заклинаюсь оцим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось не добачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той. Чуєш? — гука до того нахмуреного, — чуєш? їй-богу, правда! — й поцілував образ.