Як приїхали під самий коливорот, паніматка поспитала в заворітнього:
— Де тут жиє учителька, пані Печержинська?
— Он! у поздовжній перії, — показав той. — Ото, — показує, — бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздячи до поперечної перії?
— Бачу, — відказала паніматка, — ото він, що за ним зараз другий під новою гонтою?
— Отож-то! — каже заворітній. — Так між тими двома ломами двірок стоїть, перед вікнами городчик, нова брама з подвір'я, цвяхована.
Дивилась паніматка, куди показував старий; дивилась і Мася, а серце їй так і мліло: "що то буде?" — думала вона.
Подякувавши заворітньому, розплутавши коней, паніматка рушила з місця та рушаючи, перехрестилась, щоб без пригоди хоч містом проїхати. Тепер тут не коливорот, а тільки стовп стоїть, що на йому ходив коливорот, і на землі лежить довге дерево, обтесане, подовбане. А колись до посесії тут було справно! Коливорот — ще й помальований зеленим — на ланцюгах ходив, обкований був. І на стовпі бляшане півпівника: куди вітер, туди й він обертався та чергинькав.
Якби хто з лівобічної в'їхав в Тернівку, або й у Теплик, абощо, то дивним йому показалось би, дивлячись на ту крилату звірину, шо там на вишках понамальовувана; на ту неохайність та нечупурність. А тут зо всіх боків шарпають: "Со pan kupuje? Со panu potrzebno? Do mnie, pani! Do mnie, pani! U mnie lepsze towary". A npaвобічане до цього вже узвичаїлись, і тільки махне рукою, або і так поїде; а то ще й злають, як останнього — і ні суда, ні розправи нема. І мої подорожні мовчки собі їхали.
— Годі! годі! Митре, стій! — сказала паніматка, як під'їхали під браму до пані Печержинської.
Став Митро, паніматка роздивилась на ті прикмети, що люди показали, і почали злазити.
— Злазь, — каже, — й ти, Масю!
Зітхнула дівчина й злізла. Паніматка казала Митрові з'їхать з дороги, дати коням пашні, і строго-настрого наказала від брички не відходити: в ногах там були складені то сорочки для Масі, тощо. Та ще це байдуже, — на бричці зоставались різні горнята: то з повидлами, то з конфітурами, — себто варення, — то з медом, з маслом; то курчата, то хрущики, то сухарики тощо, — все, що мати для Масі з дому набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині, так щоб хто не пожив без Масі, — он що!
Оттак розпорядившись, обтріпала мати дочку від пилу, а дочка матір, й потягли в двір. Люборацька вже і шаллю застелилась.
Може думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати новобранку-товаришку, як то бува з школою? Може хто вийшов зустріти паніматку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на рундук, поторгала дверима, — ні духу не чути; ще раз поторгала та й каже: "нема нікого". І вернулись до брички.
Гірко ту мову розказувати, яку вели мати з дочкою, бо й своє лихо згадається, а за лихо… та цур йому!.. Мати згадувала своє дівування, і рівняла давнину до теперішнього; а дочку в село манило, між дівчата, і жаль їй було, що теперішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її дівочила. І сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухав, аж рота роззявив, і так подивився, що паніматка й здогадалась, що він хотів щось сказати, і запитала:
— Що ти хотів говорити?
— То я собі так, — озвавсь Митро.
— Та говори-бо, чого ти?
— То я… теє… то я так собі, — каже хлопець, чухаючись.
— Та кажи-бо!
— Їдьмо додому! — каже Митро.
— От тобі й дурень, — озвалась паніматка. — А Мася ж?
— Візьмім додому, — каже Митро.
— А для чого ж ми возили її сюди?
— Та що! — каже Митро. — Бачите, їмосць, — додав, — вас у нас в селі поважають, бо ви таки найстарші між жінками, — сказано: попадя, паніматка, всьому селу мати; і ви не держите мужички за ворітьми, а тут самі на сонці печетесь, їдьмо! тут нема правди. І коні тупають, — далі каже, — муха, значить, тне.
Не мала паніматка часу відказати на то орацію, бо надійшла молодиця звідкільсь, така розкішна з себе, та рум'яна, в швабській сорочці, в цицовій спідниці і на голові хустка здорова замість намітки. Це знак, що вона коли не некрутка, то покритка.
— Чи не до учительки? — поспитала вона і якось так глянула на Масю, наче почувалась старшою за ню.
— До учительки ж, — озвалась паніматка.
— Нема вдома, — відказала молодиця, — ще з костьола не вийшли. Просимо до хати; я тут за господиню.
Не вспіла паніматка і роздивитись гаразд, ні прохолодитись, — бо двірок на льодовні стояв, — як прийшла й Печержинська і панянки з нею. Панянки ж десь в сінях поділись, а вона ввійшла в хату. Були дуже пізні неділішні обіди, як це діялось.
— Niech bedzie pochwalony Jezus Chrystus —привітала вона, тицьнувши, наче її хто попід коліна торкнув.
— На віки віков, амінь! — відказала паніматка. Стояла вона очима до порога, коло вікон. Тут же комода стояла, на ній всякі коробочки, пляшечки, кошички; над комодою дзеркало, а під дзеркалом подушечка на голки, піском набита, заволічкою вишивана, з китичками. Коло матері й Мася стояла.
— Kogoz mam honor poznac? — запитала учителька, розпрягаючись з капелюша, що був як одеські лабази, як тоді носили. І кинулась до дзеркала.
— Та я — попадя, — відказала паніматка, давши місце Печержинській.
— A, ksiedzova! — відказала та, — prosze siadac, — додала. — A to, — показала на Масю — coreczka pani?
Подякувала паніматка за честь і каже:
— Tak jest— corka moja. — Вона дещо могла сказати по-польськи, та не кожен раз відважувалась, бо не духвала на себе.
— Do nauki zapewnie — процідила Печержинська.
— Та само собою, — озвалась паніматка.
— Bardzo mi przyjemnie! A ona umie po polsku?
— Ні, — відказала паніматка.
— Aj-aj-aj! Jaki srom! — каже Печержинська і додала: — U mnie sie nauczy. Czy pani dobrodziejka nie z Solodkow?..
— Tak jest, — відказала паніматка.
— A! to slyszalam od p.Rosolinskiego.
Тут принесли каву. Мася не тільки не пила цього дива, але й не бачила, то і з руки взять не хотіла: що ж, дума, візьму, а як уп'юся? — І все дякує.
— То idz, serce, poznasz si z panienkami, z towarzyszkami. Idz kotiu! — каже Печержинська.
Мася стояла мовчки.
— Чому ж не йдеш? — озвалась мати.
— Так, — каже Мася.
— Йди, йди! тобі легше буде обізнатись, поки я тут.
— Не хочу я, — каже Мася.
— Olano! — гукнула Печержинська.