— Що? найшла-сь до сподоби? — питав пан Фрузини, як новобранців на зборню відвели.
— Ніт, — каже вона.
— То, може, кого знаєш, що не взяли? кажи, я пошлю.
Не думаючи, Фрузина показала на Явтуха; не думаючи, пан послав Явтуха ж за війтам і двома десятниками.
— Прийшли! — Явтух доложив.
— Poczekaja,-відказав пан і казав давать вечеряти. Веселий Явтух до столу услуговував, а ще веселіша позирала на його Фрузина.
— Fajkе! — гукнув пан по вечері.
— Slucham! — одвітував Явтух, і люлька як вродилась.
— Поклич сіпак! — додав пан, пихкаючи.
— Slucham. — озвавсь Явтух і зник. Ввійшли сіпаки, трохи не в ноги поклонились.
— Ото, — почав пан, — panie dobrodzieju, вважаєте, я завважив, що в нас один некрут негодящий; треба його, panie dobrodzieju, перемінити…
— Пан те знають, — відвітував війт. — Як перемінити, то й перемінити.
— Я, panie dobrodzieju, — заговорив пан,-перебрав все село і годящого такого не знайшов. Беріть Явтуха.
— Двірського, вельможний пане? — війт каже.
— Якого тобі двірського? — підхопив один десятник.
— Та двірського ж! — пан каже, і гукнув: — Явтух!
— Shicham! — Сіпаки зирнули один на другого, а Явтух з'явивсь.
— Ступай за ними, — сказав пан.
— Slucham, — одвітував Явтух, і всі вийшли.
— А що? — почав війт за ворітьми, — за діло браться!
Десятники й схопили Явтуха за руки.
— Що це? зa що це? — почав Явтух.
— Довідаєшся згодом!
— Мабуть на зборню? — сумно запитав Явтух.
— Та вже ж не в панську пекарню.
— Та в некрути? — додав Явтух.
— Та вже ж не тарілки лизати!
— Не потішайтесь, дядьки! — Явтух каже. — Мене спіткала лиха година, вона ж і на ваших дітей засіла, та може і вас не мине.
— Та це що другого, — відказали ті. — Чи нас, чи дітей наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе ледачого здамо, то й на молебень дамо.
Ще б, може, розмова велась, та вже зборня відчинилась.
— А! а! — почали новобранці на все горло, як побачили, що Явтуха в дибки забивають, — оце тобі, щоб не глузував з чужої долі лихої!.. Ти думаєш, ми не бачили, як-то ти шкірив зуби, як нас переписували? ото не смійся, підошво панська!
— Браття! — почав Явтух, та з гурту перебили:
— Еге! браття! а давно побратався? а за годинку перед цим? Ге! панський устілок, бач! Не забули ми тобі, як ти нас прискаржував!
— Браття! — почав знов Явтух, — і я безталанний, і ви не щасливіші за мене; не сварімось же хоч тут, звідкіль не кожен додому вернеться. А хто скаже: кому з нас не останній раз завтра мати борщу наварить?
— Що правда, то правда, — заговорив сторож, — і мій син…
— Та що правда, то не гріх, — одвітувано з гурту, — а як-то тобі з панських подушок та на соломі спати?
— Який чорт — не я бачив подушки!
— А чого ж так звисока на нас позирав-есь?
— В палацах, бач, жив, — підхопили з гурту.
— Хай же і на зборні поваляється! І почали пісню:
Ой, зачула моя доля, Що не бути мені дома: Буть в неволі козакові,-
У залізі, у закові,-
В тяжкій дибці, в лютім горі,
У некрутському наборі.
Ще пісні не скінчили, як запіли півні, і Явтух заплакав: у цю пору він весною, бувало, соловейка слуха крізь вікно з палацу; заплакала і решта новобранців: у цю пору вони, хто в полі ночував, зганяли воли пастись; хто дома — не раз з дівчиною-зіркою стояв де в затишку, або під деревиною сидів. А тепер!..
Це діялось аж за Тульчином, від Солодьок миль за дев'ять, абощо.
У Явтуха ще жив батько — заможний був чоловік,— ще жила й мати, і сестра-каліка. Тільки й роду було. В селі як в барабан вдарив, що Явтух на зборні сидить; ще на світ і не заводилось, як дійшла ця чутка й до отця-неньки і, чуть на зорю, вони вдарились до панотця та лямцем йому до ніг: "панотченьку! добродієчку! визвольте наше дитя! Хай матимем хоч під старість на помогу. Хоч з торбами підемо, та прейма матимем, де зиму зимувати".
З попа була людина добра, то чи сказав що, чи ні, а зодягся в рясу — знак, що панотець до двора йде за ділом — і каже: "піду, попросю, а більш не можу".
Так коло полудня вернувся панотець, і Явтухів батько прийшов до його. Цей наглядці ходив за батюшкою, і ох, як тяжко було батькові, що панотець загостювали, а його син — одним-однісінький — отам у дибці!
— Ні приступу! — каже панотець.
— Ох, лихо моє! — мало не заголосив Стецько, — пропаща дитина, та й ми з нею пропащі.
— Підождіть, може ще що й буде.
— А чи буде ж?
— Та це в волі вашого Явтуха й у вашій…
— Де вже!
— Я вам кажу. Ось слухайте: панна Фрузина — так і панотець її величав, — за його тупкає перед паном.
— Панна Фрузина?! Тьху! тьху! — почав Стецько плювати.
— Чого ж ви розходились? — пропаде син.
— Та хай лучче пропадає, аби як людські діти. Я ж догадуюсь, чого їй забагається: вона хоче з ним до шлюбу стати.
Як почав батюшка вговоряти, як почав вмовляти, як почав проставляти та виправдувати її, то Стецько слухав, слухав та й каже: "порадимось з жінкою і побачимо".
Через тиждень у дворі і в Стецька весілля було: музики бубнили, чарки дзвеніли, набирались лиха і підошви і передки. А Явтуха мали на оці, аж поки від шлюбу не вертались. І всі дружби і бояре в путах були, бо забрав він новобранців, — каже: "хоч востаннє свою біду потішите". — І потішили вони свою біду на славу; а ніхто і гадки не мав, що до вечора дибки позлітають, — що пан тільки таку штуку вдер, аби парубків полякать і віддати Фрузину.
Скоро весілля скоїлось, та не забарилось лихо: Фрузина панства не кидалась, а свекор і свекруха, не діждавшись добра від невістки, з журби та з лиха так і покотились. За ними й каліка на той світ перебралась. Поки ж батьки жили та сестра, то Явтух для їх притулку державсь своєї панії — жінки, хоч і сміялись з його на все село; а як господь прийняв їх до себе, то побивши Фрузину на всі боки, махнув рукою і пішов на Бесарабію й слід загубив, наче снігом замело. Розказували чумаки, що бачили його в Одесі, після в Миколаєві, там на Дону; і вже казав, що за Дунай махне. З того часу Явтух як у воду впав: ніхто про його жодної звістки не приказував.
Заросла бур'яном Стецькова хата: там — а ще тоді — за грунта не тісно було, то ніхто не замешкав спустілого обійстя. Явтушиха ж не довго держалась; пани прозвали її панею Печержинською з Печерихи, перевезли в місто і ославили розумною, чесною та ще й умілою учителькою. "Вона, кажуть, в такого-то пана і ключницею була, і дітей учила, і до розуму їх подоводила". — І звезли батьки чималий гурток діточок — і хлопців, і дівчат. Вміла ж вона тільки читать по-польськи, що коло двору навчилась, та гаптувати сяк-так. От і все, що вона вміла доброго.